Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 1"

Що ж стосується «священних рубежів», то згодом вони поширилися в Україну, Прибалтику, Казахстан, Кавказ, Сибір і Середню Азію, а потім досягли планетарних масштабів, включаючи частину Німеччини, Польшу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Румунію, В'єтнам, Анголу, Ефіопію, Афганістан тощо. Скрізь, куди ступала нога «збирача землі російської», лилося море крові та сліз. Сьогодні з'явився такий собі Жириновський — новий «великорос», який мріє помити свої брудні чоботи у водах Індійського океану на нових «священних російських рубежах».

Так завоювання Казані поклало початок історичній безперервності великоросійських захоплень, освячених спершу російською церквою, а пізніше — ідеями комунізму. Сьогодні в Чечні Російська православна церква знову відпускає гріхи, заохочує вбивства заради збереження єдності «землі російської». Якими би шляхетними цілями не прикривалися діяння із захоплення Казані та поневолення її люду, загарбник, тобто Московія, перед обличчям історії виглядає деспотом і варваром.

А зараз погляньмо, як під час захоплення Казані поводився «цар» Московський Іван Грозний. Для сучасників це дуже цінно.

«До Івана прискакав, захекавшись, боярин: «Государю, час їхати. Твої люди вступають у бій із татарами і твій полк чекає тебе»… Але Іван поважно відповів одним із тих текстів священного писання, запас яких люди його часу і розумового розвитку зберігали у своєї пам'яті. Він мовив про користь тривалих молитв і не йшов нікуди. З'явився новий гонець.

Наступаючі війська слабшають; татари беруть гору; присутність государя на чолі війська необхідна… Іван глибоко зітхнув, із очей його полилися рясні сльози, і він гучним голосом просив про небесну допомогу…

Майбутній глава опричнини не був боягузом. Він був просто гідним нащадком московських князів, які збирали Русь, але не на бойовищі, не подвигами хоробрості, а шляхом темних інтриг, торгашества й скнарості, шляхом хитростей і стоїчних принижень. Учні східних государів засвоїли азійські схильності до розслаблення, зневагу до тілесних зусиль. Боротися, ризикувати, завдавати ударів і, у свою чергу, самим спізнати їх — це не діло государя, для цього в нього є підлеглі. Він повеліває, посилає людей на смерть і — молиться.

Бояри ж, які оточували Івана, дивилися на це трохи інакше. Цілком можливо, що хтось із них намагався навіть силою втягнути государя в битву. Але йому ще потрібно було прикластися до чудотворного образу Сергія, випити святої води, з'їсти проскури, отримати від свого духівника благословення, випросити у священнослужителів відпущення гріхів, перш ніж «іти постраждати за істинну віру»… Але й тепер, за свідченням Курбського, якому сам Іван не посмів заперечити, насилу вдалося змусити царя рушити вперед: бояри повинні були взяти коня його під вуздечку…» [4, с. 186–187].

Такий цар Іван IV: боягуз, як і його предки.

Після завоювання Казанського ханства у кров великоросів влилася рясна порція крові казанців. Але оскільки ми цим романом-дослідженням не зуміємо змінити вигадане великоросами ім'я булгарського народу, доводиться повернутися до поширеного — татари. Хоча автор вважає: необхідно повернути історичну справедливість і спростувати брехню імперії. Однак це справа самого народу. Як він вирішить, так і має бути.

Після остаточного приєднання Казанського ханства до Московії московита провели жорстке насильницьке прилучення татарського народу до християнської релігії. М. М. Карамзін у своїй книзі, том VIII, на сторінках 227–228, пише:

«Почуття державного блага, посилене пильністю Віри, спричиняло в переможців загальне яскраве захоплення, і Літописці мовлять про це завоювання із запалом Віршотворців (читач розуміє, наскільки чесні й достовірні праці цих «Літописців»! — В. Б.), закликаючи сучасників і потомство до великого видовища Казані (тобто її падіння. — В. Б.), оновлюваної заради Христа-Спасителя, осіненого хоругвами, прикрашеного церквами Православ'я».

Значна частина вихрещених татар із 1552 року аж до XX століття злилася, або, точніше буде сказано, влилася в націю великоросів. До речі, від них і тюрків, що влилися до складу великоросів, починаючи з XIII–XVI століть, починають свій родовід понад 25 % російської шляхти. Навіть побіжно ознайомившись із Оксамитовою Книгою родоводу російських дворян, можна назвати сотні прізвищ, які мають булгарське (а у великоросійському розумінні — татарське) походження. Хочеться нагадати великоросійській еліті, яка так переймається історичною величчю своєї нації, прізвища татар, які принесли славу імперії: Аракчеев, Бунін, Грибоедов, Державін, Достоєвський, Єнгалічев, Кантемир, Купрін, Мілюков, Плеханов, Панаев, Потебня, Рахманінов, Салтиков-Щедрін, Тургенев, Тимірязєв, Тенішев, Урусов, Шереметьев, Шаховський, Чаадаев, Ширінський-Шахматов та чимало інших.

Автор не подає сотень прізвищ шляхти, вихідців із зросійщених представників Золотої Орди, на кшталт Юсупових, Годунових, Черкаських. Не подає прізвищ великоросійського дворянства, яке походить із українського, німецького, єврейського, польського, грузинського, латиського та інших народів. Якщо уважно придивитися, то на долю самих великоросів серед дворянства, тобто знаті, припадає якась дещиця.

І щоб великороси не звинувачували автора в упередженості, — мовляв, спотворює історичні факти, — подам цитату, яка повністю спростовує обґрунтування підкорення Казані Москвою як прийшлого на береги Волги народу.

Жителі Казані — булгари — давні господарі середньоволзької землі, а прибулець — московит — був тільки жорстоким поневолювачем. Ось що писав Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона в 1902 році: «У науці досі назва татари повністю спростована стосовно монголів і тунгусів, і залишена лише за тими тюркськими за мовою народностями, котрі майже повністю нині входять до складу Російської імперії, за якими вона збереглася через історичне непорозуміння, на відміну від інших тюркських народностей, які мають самостійну історичну назву (киргизи, туркмени, сарти, узбеки тощо)».

Настала пора усвідомити цю правду всім, і великоросам у тому числі. Автор цією пропозицією збирався закінчити дослідження завоювання Казані Московським князем Іваном Грозним. Однак саме в ті дні, а конкретно — 13 березня 1995 року на першій програмі московського телебачення йшла передача «Зустрічі з Солженіциним», де за столом сиділи і просторікували два сучасні великороси: О. І. Солженіцин і В. П. Лукін (колишній посол Росії в США, звільнений з цієї посади). Вражало імперське мислення цих людей.

У передачі йшлося про «погане» життя росіян у Литві, Латвії, Естонії. Добре вже, що два серйозні мужі не назвали ці країни Лівонією. Бо історія імперії досі війни Івана Грозного іменує лівонськими, тоді як насправді Московія воювала з Польщею, великим Литовським князівством і Швецією. Читач розуміє, чому предковічні землі Литви, Латвії та Естонії були прозвані Лівонією. Таким хитромудрим зиґзаґом великороси прибирали до рук не землі Литовської або Шведської держави, а землі неіснуючого народу. Та й ганьби менше, адже побили Москву не Польща, Швеція і Литва, а якась міфічна Лівонія. Усе та ж брехня заради імперії.

Повернімося до Солженіцина і Лукіна, які після підтакування один одному дійшли висновку, що балтійські народи не мають історичного права погано ставитися до російських людей, які