Читати книгу - "Людина біжить над прірвою"

Він усе намагався прорватися на південь. Та, нарешті, втратив надію на це й, стиснувши з розпачу зуби, повернув на північ, назад — у той бік, звідки прийшов іще вдень. Туди пройти було легше, бо то була найширша й відкрита сторона того трикутника вогню, в якому він опинився. Хоч і як не хотілось йому повертати, але мусив. Він би й ще не пішов, та бачив, що загибає від холоду й від утоми. Єдина надія лишалася тепер на людське житло, а найближче житло, що його він бачив, було там. Іти було тяжко. Передусім він не був певен, що в лісі не крадеться, полюючи за ним, хтось із переслідувачів, і це змушувало його бути дуже обережним. А крім того, він не знав, як саме йому вийти на північ, до ближчого села, бо втратив зовсім орієнтацію. Ніби нічого й не змінилося в розташуванні лісу й частин світу, а замість сонця, що правило за орієнтир удень, тепер на тім самім місці стояв місяць, але нічого не можна було розпізнати. Все стало якесь інше, фантастичне, — і дерева, і кущі, і горби та ямки, і сліди на снігу. А надто замутили зір оті ракети, і невідомо було, чи то тіні весь час оберталися навколо нього, а чи то був повен ліс живих істот.

Проте Максим нарешті таки вибрався з лісу. Довго вибирався, але вибрався. Незабаром пізнав той вал за селом, із якого вийшов удень. Спустився з валу в садки, пройшов до села й вийшов на шосе, що проходило вулицею через село. Постукав у якусь хату — мертво. Постукав у другу — мертво. Ніяких ознак життя. Став посеред дороги й так стояв, майже дрімаючи на ногах. Ззаду на шосе почувся гомін і кроки. Якісь люди йшли з боку Грайворона. Максим і собі пішов помалу дорогою «вперед» — у тому ж напрямку, куди йшли ті люди. Вони скоро його догнали. Це була група якихось дивних салдатів — без зброї, без нічого. Йшли безладною купою, чвакотіли по калюжах, зрідка й тихо перекидаючись словами й лаючись.

— Ей, слиш, товаришок, куди це ми в іродової мами йдемо? — спитав котрийсь у Максима.

— На Борисівку.

— А далеко?

— Поміряєш, — відповів за Максима злобно хтось інший із салдатів, чомусь вирішивши, що запитання було адресоване до нього.

— А це що? — спитав хтось із іншого боку й невідомо кого.

— А тобі не все одно?.. — відповів ще хтось із протилежного боку вулиці й тяжко, понуро вилаявся. — Завертай у першу-ліпшу хату!

І вони всі завернули праворуч, переходячи вулицю навскіс по баюрах і розбиваючи тоненький лід, що ним уже встигли баюри пришерхнути. Подалися до хаток, що тулились над урвищем. З ними подався й Максим.

Усі разом вони ввійшли до якоїсь хати, зірвавши двері з засува, і відразу ж попадали на солому, настелену попід стінами. О! Тут уже таких, видно, було-перебуло!..

— Чому засунула двері (трах-бабах-бах)?!. — спитав хтось у темряві люто й навмання, звертаючись уже з соломи до уявної господині, що теоретично мусила б десь у цій хаті існувати.

Десь у кутку (мабуть, на полу) щось жалібно захлипало.

— Брось… — сказав хтось із салдатів меланхолійно й уже крізь сон.

Той, що питав, сплюнув люто, проте навіть не договорив матюка — захріп, засинаючи.

І всі, хто тільки був тут на соломі, поснули відразу ж, мовби побиті.

І Максим серед них.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

«Що сказав Кант?.. Що сказав Сократ?.. Ніцше, Шопенгавер, Маркс, Малатеста, Спіноза, Конфуцій, Магомет і інші, й інші — всі добрі й злі генії?!.

Все, що вони сказали всі гуртом, не має ніякого значення!..»

Могутній струс гойднув Максимом і змусив його не проснутись, ні, — змусив зринути з гарячки й опритомніти. Навколо було чорно й одночасно сизо. Ще дзвеніли, впавши на землю, видавлені повітрям шиби. В хаті на соломі було тихо — асі вже позникали й не було нікого. Лише в кутку на полу щось хлипало. На соломі ж лежав тільки він, розпластавшись. Руки йому було неначе прибито до землі, а хтось усередині в ньому говорив меланхолійно, гірк®, поміж словами відзначаючи автоматично, що десь там у темряві впала тяжка-претяжка бомба і ще йшли, рокотали по землі луни.

«…Так… Усе, що вони сказали, не мас ніякого, ніякісінького значення, бо не може — ні, не може… врятувати… людину!»

Руки й ноги Максимові — ніби хто прикрутив шрубами — ні звести, ні ворухнути, а голова — ніби налита свинцем. Він її звів трохи. У видавлене вікно видне була, як десь, ген там (це за Грайвороном!) снували безугавно й беззвучно ракети, роблячи тоненькі вогненні параболи в усіх напрямках, одна одну перетинаючи, перехрещуючись, Мовби беззвучний вогненний водограй. Так, ніби десь там відбувалася велетенська урочистість із тисячами бенгальських вогнів.

Максим подивився й поклав тяжку голову назад. І лежав у забутті. Дрімав. Серед тиші чути було, як шелестіла солома, ворушилася. Сама ворушилася, неначе жива. Максим знав чого. Тож-бо ворушилися «вони» — супутники страждання й смерти, реальні й незчислимі! Супутники «найпередовішої» з філософських і соціяльних систем! Воші. Вони рухали ту солому, заволодівши нею, як переможці.

«Кант, Шопенгавер, Маркс, Сократ, Руссо, Ленін…» Безглуздий калейдоскоп імен крутився в сизій темряві і шелестів, як солома, і не міг нічого порадити Максимовій душі, поставленій над прірвою. «Ні, вони не можуть! Вони нічого, нічого не можуть…»

Хлипання з кутка дійшло до свідомости, і Максим раптом пізнає, що то хлипала дитина. Мала дитина!..

«…Кант, Шопенгавер, Маркс, Руссо…» Чорт! — Максим зробив зусилля, щоб відсунути геть усі ті імена, колись чуті, читані, обожнювані, що жили колись у ньому по черзі в ореолі великої слави. «Геть! Усі вони нічого, нічого тут не зможуть! Вони, носії тих імен, вигадали цілі філа-софські системи й концепції, але людину, маленьку людину, її м'ятежну душу ніякі з тих філософій врятувати не можуть».

Перед ним раптом встали інші імена, встали з самої глибини душі.

«Батько…»

А що сказав мій батько?!.

Він нічого не сказав. Він лише посміхнувся променистими очима. Як і син, його маленький син, синок. І як і той син сонячного Палермо, як і всі їм подібні, оті з малими іменами й великою, як усесвіт, душею й пломеніючою