Читати книгу - "Лагідний янгол смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ми зупинилися перед цим лігвищем.
— Я вас не на екскурсію привів, — пролунав за спиною незвично сухий і суворий голос Вітольда Юхимовича.
Він пройшов уперед, присів на свій імпровізований матрац і примружився, дивлячись на нас знизу вгору.
— Я не збираюся перед вами ні звітувати, ні вибачатися! — промовив він досить похмурим тоном. — Ви самі влізли в цю справу, і не варто корчити із себе ображених! Якби не я — ви б зараз сиділи десь у казахському КПЗ і ночами відповідали на питання слідчих. І про нелегальні розкопки, і про наркотики у банках із-під дитячого харчування. Коли в пустелі я отямився з головою, що розколювалася від болю, зі зв’язаними ногами — я не образився на вас. Я просто захотів догнати вас і начистити пику, я так би і вчинив, якби не цей пісок. Може, це був і не пісок, а просто втома! Я даю вам дві хвилини, щоб ви вирішили, як ми далі будемо розмовляти: на рівних і при повній взаємній довірі, чи я говоритиму з вами, як полковник із рядовими, що загриміли на гауптвахту.
Полковник дістав із нагрудної кишеньки джинсової куртки годинник зі шкіряним ремінцем, завів його. Відсунувши довгуватий рукав куртки, кинув погляд на власний годинник.
— То по якому годиннику засікати? — він знову підвів голову. — По годиннику ідеаліста? — він підняв у долоні годинник зі шкіряним ремінцем. — Бачте, ідеаліста вже давно нема серед живих, а механізм цокає!.. Чи по годиннику прагматика? — він перевів погляд на свою ліву руку.
Ми мовчали. Я не знаю, про що цієї миті міркував Петро, але мої думки витали десь далеко, над Києвом. І мені хотілося туди, до них. «Усе закінчиться добре, — повторював я собі. — Треба тільки перечекати».
— Ще одна хвилина, і я сам прийматиму рішення! — пролунав холодний голос полковника.
— Гаразд, — важко зітхнув Петро. — Будьмо «на рівних».
«Ну ось, — думав я із полегкістю. — Перемогла груба сила... Або, як раніше було заведено казати, — перемогла дружба!..»
Я усміхнувся, і полковник, помітивши мою усмішку, теж посміхнувся.
Він підтягнув до себе фанерний ящик, дістав звідти фігурну зелену пляшку. Звівся на ноги.
— Я вас ні в чому не обманював, — уже спокійно промовив він, відкручуючи гвинтову пробку. — Ваше здоров’я! — він пригубив із горлечка і простягнув пляшку мені.
Я подивився на етикетку — це дійсно був в’єтнамський бальзам. В’язке тепло розлилося в роті після першого ковтка, і я зробив другий. Потім передав пляшку Петру.
Минуло півгодини, а ми й досі були у гостях у полковника. Ми сиділи за фанерним «столом» на фанерних ящиках і при палаючій свічці й далі пили в’єтнамський бальзам, тільки тепер уже з одноразових пластяночок із запасів Вітольда Юхимовича. Розмова справді йшла на рівних. Полковник жартував, намагаючись створити атмосферу розслаблення. Петро стійко намагався зберігати серйозний вираз обличчя, але в’єтнамський бальзам виявився досить міцним напоєм.
Пізніше я зрозумів, що полковник жартував передусім для себе, він сам хотів розслабитися. Але все одно час від часу втома стирала усмішку з його обличчя.
Петро кілька разів намагався поставити полковнику серйозні запитання, але Вітольд Юхимович жартома зіскакував із них.
— Завтра поговоримо, — пообіцяв він Петру, виливши залишки бальзаму до своєї пластяночки. — А тепер — по койках!
Залишивши полковника, ми повернулися до купе.
— Ну що? — запитала мене Гуля. — Вечерятимеш?
— Завтра, — відповів я, залізаючи на верхню полицю.
66
Завтра почалося несподівано рано. Мене розбудила тиша — таке часто трапляється, коли людина звикає засинати при шумі. На сусідній нижній полиці похропував Петро. А за вікном було неприродно яскраво — жовто-червоне світло било у шибку.
Визирнувши у вікно й побачивши «сонячні» плями прожекторів і ліхтарів, що освітлювали потяг, я одразу зрозумів, чому ми зупинилися — КОРДОН!
Ззовні долинули чоловічі голоси, вони наближалися.
Я помаленьку підвівся і вийшов із купе. Відчинив зовнішні двері й визирнув у простір, залитий потужним штучним світлом.
До вагона підходив Вітольд Юхимович у супроводі молодого митника у зеленій формі.
— Ось ці два — мої! — полковник указав рукою на наш вагон і на наступний.
Потім подивився на мене. Митник теж на мене вирячився.
— Це наш, він у супроводі, — сказав полковник митнику, а мені одночасно жестом наказав заховатися.
Я вдавано позіхнув і зачинив двері до тамбура. Прислухався.
Голоси цих двох почали повільно віддалятися.
Повернувшись до купе, я визирнув у вікно. Вони тепер стояли біля вагона, у якому, за словами полковника, перевозили пісок. Було видно, що балакають вони спокійно, наче всі питання вже давно, якщо не заздалегідь, вирішені.
Хвилин п’ять я стежив за ними. А потім побачив, як до них підійшов іще один митник із портфелем. Із портфеля він витягнув якісь папери з печатками. Почав щось детально пояснювати полковнику, час від часу тицяючи пальцем у ці папери. Закінчилося все тим, що папери перейшли до рук полковника, і він, обмінявшись із митниками рукостисканнями, попрямував до нашого вагона. Я відсахнувся від вікна. Завмер, прислухаючись.
Клацнули зовнішні двері до тамбура. Я подумав, що полковник зараз зазирне до купе й щось пояснить. Але він одразу подався до свого барлогу. Двічі скреготнув замок дверей до вантажної частини вагона. Тепер він замкнувся в себе.
Потяг рушив, повільно виїхав у відносну темряву. Я знову приліг.
«Майже вдома?» — подумав я, розуміючи, що ось-ось ми опинимося на українських теренах.
Стукіт коліс поїзда відновився і почав заколисувати мене. Я заплющив очі.
Уві сні мені привиділося море, напевно — Каспійське. Мене хитало, кидало то вперед, то назад.
Потім на мої губи лягла чиясь тепла рука. Чужий доторк розбудив мене.
— Тихо, Колю, тихо! — прошепотіла Гуля, яка сиділа поруч, не забираючи своєї долоні з мого рота.
— Що таке?
— Тобі кошмар снився? — запитала Гуля.
Потяг знову смикнувся, зупинився, проїхав назад.
— Море снилося, — відповів я, підтягнув ноги й усівся по-турецькому. — А де ми зараз?
Я визирнув у вікно, але нічого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лагідний янгол смерті», після закриття браузера.