Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

Що вік у щастя короткий, Гута звідала сама на найчудовішому святі. Свято тривало недовго, бо со[35] Насіньйо — чоловік мінливий і вередливий. В Амаргозі со Насіньйо міг вибирати дівчат де завгодно: на плантації, де вони збирали тютюнове листя, на сушарні, де листя сушили, на фабриці, де згортали сигари на своїх спітнілих колінах.

Землевласник, плантатор, тютюнник, сигарник, багатій, со Насіньйо — Інасіо Бекманн да Сілва — був синьоокий нащадок голландців довгань, смішко, лицар, словом, джигун. Вельми перебірливий, він, бувало, подовгу ходив між дівчат і іноді таки виловлював котрусь метисочку в розквіті віку. Сині очі со Насіньйо тоді робилися масними, після чого дівчину викликали в кабінет. Поки тривала та примха, не було коханця палкішого, ніжнішого й добрішого, аніж він. Та ось примха минала, забаганка кінчалась. Інтерес як раптово спалахував, так раптово і згасав; тоді він знову відсилав дівчину до роботи: справді-бо, вік у щастя короткий.

Довго розводитися про любощі Гути й со Насіньйо не варто, бо тут усе старе, як світ. Їй минуло чотирнадцять, дівчина на порі, тремтять пропахчені тютюном коліна: коли ж уже со Насіньйо помітить її. Кине не хазяйським, а жагучим оком. Виклик у кабінет застав Гуту вже готовісіньку: нате, я ваша! Нарікати на долю врна, як і її попередниці, не нарікала. Со Насіньйо знав, як подобатися жінкам і як їх спроваджувати. Добряга і облудник — чисто тобі циган.

З нею було так само, як і з іншими, кого любили й розлюбили. От тільки повернутися на фабрику скручувати на колінах сигари Гута не захотіла: краще вже на панель. Тільки не в Амаргозі. Чого їй тут вічно сохнути від неуваги хазяїна. На нього вона не сердиться, не кляне його, не лає, своє місце вона знає. Зібрала манатки та й каже тітці, що заміняла померлу матір:

— Благословіть, тітонько, в путь.

— Зосталася б, дурненька! Он сеу Валдемар, пекар, женихається.

В Амаргозі не потрібен їй ні пекар Валдемар, ні будь-хто інший. Їй тут і так з душі верне. Клунок на голову і в Корта-Ман, де все й почалося. Згодом подалася на какаові землі: чутка про те, які багаті й щедрі какаові плантатори, давно гуляла й манила веселих дівчат.

Скуштувавши, почому ківш лиха, вона остерігалась, щоб не втрапити до лабет якогось мужчини і потім не проклинати, як інші подруги, перебендь-любчиків. Не згоджувалася стати утриманкою товстосума й гнутися під його канчуком. Краще мандрувати, не знаючи, що тебе чекає, по всіх цих містечках, селищах, хутірцях, по таких закутках, як Велика Пастка. Вільною птахою. Давно вже не початківка, вона все ще зваблива. Яка в неї шкіра, а ще цей тютюновий пах!

Чого вона тільки не надивилася, а й досі перед очима як живий со Насіньйо, блакитноокий грінго, палкий підлесник, коханець-жирун. Не забути його залицяння, компліментів, солодкої мови — усього облудного набору зваблювання. Ось такий він, і що? Він хазяїн, він не просить, а бере, як беруть тарілку або «генерала». Зате яке поводження, ніби вона сеньйорита з благородної родини, а не хатня служниця. Такого ніжного й ґречного кавалера вдень із свічкою не знайти. Ось вона умлівала, зойкала з насолоди на грудях інших, а ніхто не варт і нігтя со Насіньйо, добряги й облудника, чисто тобі цигана.

Почувши, що на тому березі цигани, Гута бігцем туди — чи ж такі вони, як розповідають. Може, до неї знову повернеться дорога тінь, може, знову почує облудливу любовну мову, ще раз переживе пропахлу тютюном амаргозьку ніч.

Перший стрічний циган був Жозеф; він стояв біля прилавка і розмовляв із сеу Фаду. Вона помітила його ще тоді, як переходив річку, і тепер придивлялася: тільки зріст, а так нічого схожого з со Насіньйо. Літній, кучері, припорошені пилом, старий потертий костюм — справжній волоцюга. І все ж у цигані крізь цю оболонку пробивалася, прозирала якась велич, якась шляхетність, те, чого позбавлений амаргозький товстосум. І со Насіньйо? Що за безглуздя!

Ні, не безглуздя — вона вЖе помітила Мігуела, що стояв біля коня. Схожість, доброта, фальш — навіщо ці розумування? Со Насіньйо вискочив з її серця, розтанув, зник.

Знайшла, тепер не страшно й померти. Але спершу Гута мусить хоч разок зійтися з цим царем вавилонським; він стояв на тому березі й усміхався до неї.

4

Монети забряжчали на прилавку. За провізію Жозеф платить готівкою, щоб уникнути непорозумінь. У цій лісовій пустці краще по-чесному: он на кладовищі хрестів густіше, ніж хатин на хуторі. Проте розрахуватися ще встигне, можна побалакати. Жозеф почав хвалити своїх верхових тварин:

— Вони в мене всі голова в голову, табун до масті.

Фадул натякнув, що йому потрібен віслюк, але який саме, не уточнив: чого поспішати. З циганом оглядайся на задні колеса. Перевів розмову на інше:

— А ви надовго?

— Надовго? А що тут робити? Не знайдеться навіть каструлі лудити. — Він сплюнув, сяйнувши золотими зубами. — А торгувати з ким? Хіба що з вами.

— Ось згодом, як надійдуть каравани, пеони до дівок, стане людно, от побачите.

— Людно?

Жозеф зиркнув у бік вигону, на нужденні халабудки, солом’яні хижки, побачив рубану оселю Збуй-Вік і Бернарди, затримав погляд на складі з сухим какао, де на дверях чатував кабра. Після цих оглядин докинув:

— Що тут гарне, це річка. Але вона дармує. Не у гнів вашій милості.

Брав покупки і вкладав у грубий мішок. Рахував і перераховував на долоні монети, проте розплачуватись не квапився.

— Якщо ваша милість бажають, можна перегнати табун сюди. Щоб ваша милість вибрали. Зараз же.

Шанобливе звертання «ваша милість» не спокусило Фадула: як-не-як циган, дотепник. До лестощів вдається, щоб він вуха розвісив. Зате пропозиція негайно пригнати віслюків його сполошила.

— Ви що, збожеволіли? Гнати сюди, через річку? Навіщо така морока?

— Ваша милість казали про віслюка…

— Казати казав. Та це не спішно. Ви тут на місці, часу досить.

— Ми ненадовго.

— Але ж хоч ніч перебудете?

Жозеф прямо не відповів.

— Чого ми тут не бачили? — І підкинув інший варіант, легший: — То нехай ваша милість підуть зі мною і виберуть. А то ще хтось переб’є торг.

Фадул не піддавався.

— Не сьогодні. Скоро піде клієнт. Завтра дійде черга й до віслюків.

Квапитися не слід; Жозеф тонко відчував, коли наступати, а коли відступати.

— Що ж, заночую, аби вашій милості догодити.

— Воля ваша. Але я тут ні до чого.

Циган висипав на