Читати книгу - "Тяжкі часи"

Батько звівся, щоб її обняти. Вона теж підвелася й стала перед ним; рука її лежала на плечі в нього, очі впинались йому в обличчя.

— Отак я росла, тату, ні на мить не мавши чим угамувати голоду й спраги своєї душі, палко пориваючись до тих сфер, де не так неподільно панують правила, цифри та визначення, борючись із собою за кожну п’ядь свого шляху.

— Дитино моя, хіба ж я знав, що ти така нещасна!

— А я, тату, ввесь час це знала. І в цій боротьбі я ввесь час відштовхувала свого доброго янгола, робила з нього демона. Те, що я вивчала, влило в мене сумнів, невіру, зневагу й жаль до всього, чого я не вивчала, і єдина моя гірка втіха була в думці, що життя однаково скоро минеться, та й нема в ньому нічого такого, за що варто страждати і змагатись.

— В таких молодих літах! — ужахнувся батько.

— Еге ж, у таких молодих літах. Ось яка мертвота була у мене в серці — тепер я вам те показую, не боячись і не криючись, — коли ви запропонували мені чоловіка. Я погодилась. Я ніколи не вдавала ні перед ним, ні перед вами, ніби кохаю його. Я добре знала, і ви теж знали, тату, і він сам знав, що я його не кохаю. Мені було не зовсім байдуже лиш тому, що я мала надію прислужитися й догодити Томові. Я зопалу погналася за маною і лиш помалу зрозуміла, що то була мана. Але ж Томові я віддавала всі ті крихти любові, що жили ще в мені, — може, тому, що на собі добре знала, як треба його жаліти. Тепер, звісно, нічого вже не вернеш, але знайте це, щоб хоч надалі ви не так суворо ставились до його помилок.

Батько тримав її в обіймах, а вона поклала й другу руку йому на плече і, не відводячи погляду, говорила далі:

— А коли я навіки зв’язала себе з нелюбом, душа моя знов повстала проти цих пут на боротьбу ще запеклішу, ніж перше, бо вона живиться несхожістю наших натур, нашою невідповідністю, і тут мені, тату, не поможуть ніякі загальні закони, поки вони не здатні навчити анатома, куди встромити ножа, щоб відкрити таємниці моєї душі.

— Луїзо! — мовив батько благально, бо він добре пам’ятав, що казав їй того разу в цій кімнаті.

— Я вам не дорікаю, тату, і не скаржусь. Я прийшла до вас задля іншого.

— Що я можу зробити, дитино моя? Вимагай, чого хочеш.

— Зараз скажу, чого я хочу. Тату, випадок поставив на моєму шляху нового знайомого. Таких людей я доти не бачила: бувалий, гречний, дотепний, не кривить душею, відверто зневажає все те, що я зневажала потай і не без остраху. Він майже зразу дав мені наздогад, що розуміє мене й читає мої думки, хоч я й не знаю, яким побитом і наскільки. І я не могла вважати, що він чимсь гірший за мене. Мені здавалося, що в нас із ним дуже багато спільного. Я тільки дивувалась, як це могло бути, що він, байдужий до всього на світі, так зацікавився мною.

— Тобою, Луїзо?

Батько був би мимоволі пустив її з обіймів, коли б не відчував, що сила вже покида її, і не бачив гарячкового вогню в її широко розплющених, прикипілих до нього очах.

— Я не скажу вам, що дало йому право на мою довіру. Як він її здобув, це не має ваги. Але він її здобув, тату. Дуже скоро він уже знав про моє заміжжя все те, що тепер знаєте й ви.

Батько аж посірів на виду, і руки його стислися міцніше.

— До найгіршого я не дійшла, ганьби вам не наробила. Але як ви мене спитаєте, чи я його кохала і чи я його кохаю, я вам, тату, відверто скажу: може, й так. Я сама інє знаю.

Луїза раптом зняла руки з батькових пліч, схопилася за серце, і всі вже не стримувані почуття відбились їй на обличчі і в поставі. Вона випросталась і останнім зусиллям примусила себе доказати те, що хотіла:

— Сьогодні ввечері, знавши, що мого чоловіка нема вдома, він приїхав до мене і сказав, що кохає мене. Тепер він мене дожидає, я пообіцяла з ним зустрітися, бо ніяк інакше не могла його випровадити. Я сама не знаю, чи шкодую за тим, що сталось, не знаю, чи мені соромно, не знаю, чи принизила себе у власних очах. Одне тільки я знаю, що ваша філософія й ваша наука мене не врятують. Ви, тату, довели мене до цього. Тож знайдіть якісь інші засоби врятувати мене!

Відчувши, що вона ось-ось упаде, батько міцніше пригорнув її до себе, але вона закричала не своїм голосом: «Не держіть мене! Дайте мені впасти, бо я вмру!» Тоді він поклав її долі й побачив свою улюбленицю, свою гордість, вінець своєї системи виховання, простерту без тями в нього біля ніг.

Кінець другій книзі

Книга третя

ЗБИРАННЯ В ЖИТНИЦІ

Розділ I

ЩЕ ОДНО ПОТРІБНЕ

Луїза прокинулася з забуття, повільно розплющила очі й побачила себе в колишньому своєму ліжку, в знайомій кімнаті батьківського дому. Спершу їй здалося, ніби все, що сталось відтоді, як вона щоранку тут прокидалася, примарилось їй уві сні; та що виразніше розрізняли її очі знайому обставу, то виразніше зринали в її пам’яті й події останнього часу.

Голова в неї так боліла й здавалась така важка, що Луїзі несила було її підвести, очі їй щеміли, і вона почувалася зовсім кволою. Якесь чудне отупіння посіло її, і вона не зразу помітила в кімнаті свою меншу сестричку. Навіть як їхні погляди зустрілись і Джейн підійшла до ліжка та несміливо взяла сестру за безвладну руку, Луїза ще кілька хвилин помовчала й аж тоді спитала:

— Коли мене сюди перенесли?

— Учора ввечері, Луїзо.

— А хто мене переніс?

— Мабуть, Сесі.

— Чого ти так думаєш?

— Та я її тут застала вранці. Вона не прийшла мене збудити, як щодня, і я побігла її шукати. Заглянула до неї в кімнату — і там її вже не було. Я тоді почала шукати її по всьому домі, аж знайшла тут, біля тебе. Вона тобі мокрі рушники до голови