Читати книгу - "Смерть Верґілія"

— Ти сам підніс Рим до висот божественних.

Це й правда була, і неправда. Про що казав Луцій? Чи це не нагадувало застільні розмови у Мецената, що точилися тільки навколо реальности, вже майже її не торкаючись? Його обліг морок, і він проказав:

— Ніщо з-поміж земного не стане божественним… Рим я прикрасив, та мій чин має не більшу цінність, аніж оті статуї у Меценатових парках… Не з ласки митців живе Рим… Статуї хтось поскидає, «Енеїду» хтось спалить…

Плотій, якому кортіло посміятися ще, посеред покою спинився.

— Якщо врахувати, скільки всіляких мистецьких творінь натворили останнім часом наші митці, то прибирати тобі доведеться ще дуже багато років… Скільки всього ще скидати, скільки всього ще палити… Роботи тобі ще на ціле життя, як тому Геркулесові…

Уявивши собі те прибирання, ту велику роботу, Луцій несподівано розвеселився; на обличчя цього шанованого літератора набігли пустотливі зморшки, і він не одразу навіть знайшов, що сказати, — так потішила його картина всезагального книгоспалення.

— Обидва Созії придбали в Горація права на видання «Ювілейного гімну»; втратять цілу купу грошей, якщо ти надумаєш спалити і його манускрипт… Бо не варто робити виняток, звісно, і для Горація…

— Коли я відпливав до Атен, на судно Горацій прислав мені прощального вірша.

— Отож-бо й воно! — Плотій так радісно й гучно підтримав Луція, що можна було подумати, ніби обидва вони намагаються заглушити так поступ смерти. — Отож-бо й воно! Тут він ой як грішить, і саме через це його ямби, його оди, одне слово, всю базгранину його теж треба той…

А власне, навіщо Горацій на судно прислав йому оті чудові напутні рядки? Чи не хотів він погамувати так свої заздрощі через «Енеїду»? Товариш він заздрісний, але все ж — товариш.

Та Луцій сказав:

— Право робити вибір треба надати мені; Горація я б не чіпав; він, далебі, має хист… А ось посередність я би прибрав — оту, що спливла на поверхню й усе плодиться, плодиться… Який занепадок, ох, який занепадок! Уже тобі ані театру, ані ораторського мистецтва, ані мистецтва взагалі… Либонь, ми справді останні, після нас уже не буде нічого… І тому час уже братися за прибирання, й воно має бути страшне! — І він знову зайшовся сміхом.

— Сміх під склепінням смерти, яка, обернувшись на скелю, у мерехтливому морі тоне…

Луцій вражено мовив:

— Який чудовий рядок, Верґілію! Кажи, кажи далі, а ще краще — записуй!

З незвіданих сфер яких сплив цей рядок? Звідки він? І все ж він припав до вподоби навіть йому самому, і похвала Луція теж його втішила, хоча похвалити належало не поетичну красу; ні, про чисту красу йому не йшлося ніколи, йому йшлося про щось зовсім інше, про щось вище, саме воно й заслуговувало на похвалу, жадало її. О, тепер він збагнув це, збагнув аж тепер! Похвали справжньої завжди гідна вона лиш, цілковита реальність, яка схована тільки в поезії, постає за поезією і лишається все ж недосяжною, яка відкриває нам всю свою цінність тоді лиш, коли слово у неї саму проникає, а не відскакує від її мармурово-гладкої поверхні; хто складає хвалу чистій поезії, забуваючи про реальність, у поезії сховану, той переплутує те, що творить самé, з тим, що вже створено, той, свідомо, а чи несвідомо, — заперечуючи реальність, знищуючи реальність, — порушує клятву, стає спільником усіх клятвопорушників. О неприступне громаддя реальности, яке чинить спротив будь-якій спробі проникнути в себе і дозволяє лише доторкнутись до себе! О неприступна реальности скеля! По ній, гладесенькій і непролазній, людині дано посуватись лиш поповзом, за поверхню слизьку чіпляючись, у прірву зірватись всякчас ризикуючи і в прірву зриваючись… Про ту прірву Луцій нічого не знав; для нього реальністю була вже сама поверхня. О кам’яне громаддя реальности, що неприступно здіймається до високости, хоч і в глибини усі занурене! Гладенька поверхня його непроникна, хоч і відкрита усьому сущому; всяк, хто зривається з цього громаддя, летить у безодню розвержену.

Плотій стріпнув обома руками, як весляр, що перепочити надумав, і мовив:

— Гаразд, Горація, отже, чіпати не треба, нехай собі пише… Але ти, ти ж бо робив би те саме, навіть якби попалив геть усе; ти, звісна річ, писав би і далі…

Горацій! О, той був воїном, він бився за Рим, задля реальности Риму він ладен був принести у жертву навіть власне життя, саме звідси, мабуть, і та дивовижна щирість, що в його віршах так часто прохоплюється. Цього не усвідомлював навіть Плотій, навіть він не усвідомлював, що в чині своєму поет не уникне служіння ніколи.

— Ох, Плотію, чин, служіння, їхня реальність… Без цього немає поезії.

— Еней! — докинув Луцій, і на це Плотій просто кивнув головою.

Есхіл пішим воїном бився під Маратоном і Саламісом; Публій Верґілій Марон не бивсь ні за що.

А Плотій, так само щиро й натхненно, розвивав свою думку далі:

— Та й нікуди від цього писання не дінешся, адже тобі ще належить «Енеїду» завершити, перш ніж її палити… Ніхто ж бо не палить того, що не завершене. Там тої роботи у тебе лишилась абищиця, ще кілька місяців, ба навіть тижнів — і вже по всьому… Одне слово, хоч зі смертю тобі аж-аж-аж як приспіло, а поки що все ж таки ти вже протримайся.

По всьому? Завершити? По-справжньому він не завершив нічого. Чого варта його «Енеїда» супроти справдешньої історії Риму, яку написав Салюстій, чи, тим більше, супроти того її монументального колоса, спорудити який тепер замахнувся Луцій? Чого варті «Георгіки» супроти справдешніх знань, що їх римському землеробству подарував найученіший з-поміж учених, високоповажний Теренцій Варрон?! Супроти цих звершень шкода й казати про будь-які інші звершення; і хай би там що написав він уже, хай би чого там не написав він іще, все незавершеним так і залишиться! Ще б пак, Теренцій Варрон і Гай Салюстій таки прислужилися римській державі, попри жорстоку реальність її, а Публій Верґілій Марон не прислужився нікому й нічому!

І Плотій, немов підбиваючи підсумок їхньої бесіди, констатував:

— Ох, Верґілію, «Енеїду» ти зміг написати, на це в тебе хисту ще стало, одначе не думай, що ти вже її й осягнув. Про реальність її ти ще нічого не знаєш, як нічого не знаєш і про реальність такого собі чоловіка Верґілія, ти знаєш про них лише з чуток. — І, згорнувши на череві руки, знов опустився у крісло біля вікна.

Чоловік на ім’я Верґілій! Атож, ось він тут, він