Читати книгу - "Вогнем і мечем"

Сказавши це, він пішов подивитися, чи справді козаки здійснили знайомство з княжим винним погребом, і спершу пройшов у сіни. Там було страшно. На самій середині лежали вже задубілі тіла Симеона й Миколая, труп княгині лишався в кутку в тому ж скоцюбленому сидячому положенні, в якому притискали її до долівки коліна Богунових козаків. Очі жертви були розплющені, зуби вишкірені. Вогонь, який горів у печі, освітлював сіни тьмяним світлом, що дрижало в калюжах крові, решта ж зливалася з пітьмою. Пан Заглоба підійшов до княгині довідатися, чи дихає вона, і поклав їй руку на лице, та воно вже задубіло; потому він квапливо вийшов на майдан, тому що залишатися в сінях було страшнувато. На майдані козаки вже почали гулянку. Було розведено вогнища, і в їх відблисках уздрів пан Заглоба бочки меду, вина й горілки з повідбиваними верхніми денцями. Козаки зачерпували з бочок, як із криниці, й пожадливо пиячили. Деякі, вже розігріті вином, ганялися за дворовими молодицями, з яких одні, охоплені страхом, одбивались або, не розбираючи дороги, плигаючи через огонь, утікали, інші ж, серед вереску й вибухів реготу, дозволяли себе ловити й тягти до бочок або вогнищ, де вже танцювали козачка. Хлопці як навіжені пустилися навприсядки, перед ними дрібушили дівки, то наступаючи з гримасами на партнерів, то відступаючи перед несподіваними наскоками танцюристів. Глядачі або вибивали в жерстяні кварти, або приспівували. Крики «ух-ха!» лунали все гучніш, їм вторив собачий гавкіт, іржання коней і ревіння волів, яких забивали для бенкету. Дещо віддалік купкою стояли селяни з Розлогів, підсусідки, що набігли без ліку з села на звуки пострілів і крики, подивитися, що відбувається. Княже добро вони захищати не збиралися, бо Курцевичів у селі ненавиділи, тому ті, що позбігалися, видивлялись на розвеселілих козаків, підштовхували одне одного, перешіптувались і все ближче підбиралися до бочок із вином та медом. Гульня ставала все бучнішою, пиятика набирала сили, козаки вже не черпали квартами з бочок, а просто опускали туди голови по шию, танцюючих дівок обливали горілкою й медом, обличчя пашіли, від голів здіймалася пара, дехто вже нетвердо тримався на ногах. Пан Заглоба, вийшовши на ґанок, подивився на гульбище, а потому почав уважно розглядати небо.

– Гарна погодка, тільки темно! – буркнув він. – Місяць зайде, і тоді хоч у пику бий…

Сказавши це, пан Заглоба квапливо підійшов до бочок та майже п’яних козаків.

– Пийте, хлопці! – вигукнув він. – Гуляй далі, пий не жалій. Лий-наливай! Зуби не зведе, не бійтеся. Хто за здоров’я отамана не нап’ється, той бовдур. Нумо по бочках! Нумо по дочках! Ух-ха!

– Ух-ха! – радісно загорлали козаки.

Заглоба огледівся.

– Ах ви ж, сякі-такі, падлюки, пройдисвіти, негідники! – закричав він раптом. – Самі як коні п’єте, а вартовим нічого? Нумо, заступити їх, та пошвидше.

Наказ було негайно виконано, і в одну мить душ із п’ятнадцять козаків кинулися змінювати вартових, які досі в гулянці участі не брали. Ті миттю прибігли, й завзяття їхнє було цілком зрозумілим.

– Нумо! Нумо! – кричав Заглоба, вказуючи на повні бочки.

– Дякуємо, пане! – відповіли прибульці, занурюючи кварти.

– За годину щоб ізнову заступили.

– Слухаюсь! – відповів осавул.

Козаки вважали цілком природним, що за відсутності Богуна командувати заходився пан Заглоба. Так траплялося вже не одного разу, й козаки бували цьому раді, тому що шляхтич завжди їм усе дозволяв.

Варта пила разом з іншими, а пан Заглоба завів розмову з місцевими.

– Чоловіче, – запитував він старого підсусідка, – а чи далеко звідціля до Лубен?

– Ой, далеко, пане! – відповів той.

– До світанку можна добратися?

– Ой, не можна, пане!

– А до обіду?

– До обіду воно можна.

– А в який бік їхати?

– Прямо до шляху.

– Значить, є і шлях?

– Князь Ярема звелів, щоб був, от він і є.

Пан Заглоба навмисно розмовляв на повний голос, аби в навколишньому галасі якомога більше народу могли його почути.

– Дайте ж і цим горілки, – звелів він козакам, указуючи на дядьків, – але спершу дайте меду мені, бо холодно.

Один із козаків зачерпнув мед гарцьовим відерцем і на шапці підніс його панові Заглобі.

Шляхтич обережно, щоб не розхлюпати, взяв обома руками, підняв до вусів і, закинувши голову, почав пити поволі, але без передиху.

Він пив і пив, так що козаки почали навіть дивуватися.

– Бачив ти? – шепотіли вони один одному. – Трясця його побий!

Голова пана Заглоби повільно відкидалася назад, нарешті відкинулася зовсім, він одірвав од почервонілого лиця посуд, відкопилив губу, підвів брови і сказав, ніби звертаючись до самого себе:

– О! Вельми непоганий – витриманий. Одразу видно, що непоганий. Жаль тільки такий мед на ваші хамські горлянки витрачати. Доволі для вас і бурди було б. Міцний мед, міцний! Відчутно мені полегшало, й навіть утішився я, щиро скажу.

І насправді, панові Заглобі полегшало, голова зробилась ясною, дух збадьорився, і видно було, що кров його, приправлена медом, сотворила відбірну сполуку, про яку він говорив і від якої всьому тілові мужність та завзяття надає.

Він махнув козакам, аби продовжували, і, повернувшись, неквапно обійшов усе подвір’я, уважно обдивився всі кутки, перейшов по мосту рів і пройшовся уздовж частоколу, перевіряючи, як добре вартові стережуть садибу.

Перший вартовий спав; другий, третій і четвертий теж.

Вони й без того втомилися з дороги, отож, заступивши напідпитку на пост, одразу ж позасинали.

– Можна б навіть кого з них викрасти, щоб людину для услужіння мати, – буркнув пан Заглоба.

Сказавши це, він повернувся на подвір’я, знову зайшов у зловісні сіни, заглянув до Богуна і, пересвідчившись, що отаман не подавав ніяких ознак життя, підійшов до дверей Олени, відчинив їх тихенько і ввійшов до кімнати, з якої чути було немовби тиху молитву.

Це була кімната князя Василя; Олена, одначе, була з ним, тому що біля князя почувалася в більшій безпеці. Сліпий стояв на колінах перед освітленим лампадкою образом Святої Пречистої, Олена – поряд; обоє вголос молилися. Помітивши Заглобу, вона перевела на нього переляканий погляд. Заглоба приклав палець до губів.

– Панно! – сказав він. – Я друг Скшетуського.

– Спаси! – прошепотіла Олена.

– Для того сюди і прийшов. Покладись на мене.

– Що я маю робити?

– Треба тікати, поки цей диявол у безпам’яті.

– Що я маю робити?

– Одягніться чоловіком і вийдіть, коли постукаю.

Олена вагалася. Сумнів промайнув у її погляді.

– Чи можу я довіритися вашій милості?

– А що вам залишається?

– Вірно. Це вірно. Та покляніться ж, що не ошукаєте.