Читати книгу - "Пора грибної печалі"

Розпатлана, одягнута в лахміття, вона кидалася від однієї колони до іншої, але весь час натикалася на холод чорного сяйва…

Зловісне темне світло, немов напругою, відкидало її знову всередину, і нещасна падала на землю, але тут же знову схоплювалась і з усіх сил намагалася розірвати замкнуте коло. І як здалося Зеленякові, жінка поривалася до нього, кричала саме йому, але чорна стіна глушила голос страдниці. Ще не зовсім втративши чуття реального світу, Іван Петрович збагнув: побачене — плід нервового перенапруження, стресу… Проте уже не міг подолати страх. Весь охоплений ним, він панічно закричав і, падаючи на підлогу, ще встиг помітити, як блискучі мармурові колони, несподівано зібравшись в гурт, падають на нього.

Наступного дня обійстя Зеленяка нагадувало не місце майбутнього торжества, а радше похорону. Рідня, жінки, покликані готувати гостину, тільки й мали бесіду про удар, що схопив ювіляра вчора у конторі. Говорили пошепки, припускались різних здогадок. Великої піднесеності, урочистості як не було. Дружина Зеленяка, почувши страшну вістку, було, розпорядилась припинити готування. Проте сам Іван Петрович, оговтавшись після уколів, категорично заперечив: витрачено силу-силенну коштів, припасів, накликано звідусіль гостей, і тепер уже пізно щось міняти. Подібне призведе до небажаних слухів, здогадок… Людям тільки кинь на язик дрібку солі, а вони вже тобі наточать гори гіркого помела.

Навпаки, треба, аби ювілей пройшов якомога видніше, гучніше й засвідчив: Зеленяк міцно сидить у сідлі і нікого не боїться. Проте сам ювіляр ходив із передчуттям глибокої тривоги, уникав усіляких розмов і весь час намагався усамітнитись, втекти від людей. Хвилинами впадав у такий відчай і страх, що здавалося, почне кричати або скочить у колодязь.

Та ось під вечір стали наїжджати гості. Підносили дарунки, зичили найкращих земних благ і сподівань. Прибулих тут же садовили за столи, — їх поставили на дворі під шатром, сплетеним із березового гілля. Нарешті приїхав із області і впливовий родич.

— Переживаєш, ювіляре, — сказав, попліскуючи Івана Петровича по плечу. — Аж лице загубив.

— Як вам сказати… Такі торжества імениннику уже мало втіхи приносять, — відповів скромно ювіляр. — От коли б від п’ятдесяти починався відлік років назад, радості було би більше, повірте на слово.

— Ах ти, фігляре! Бачу, не проти ще й за якоюсь молодичкою скаконути, — поблажливо пригрозив впливовий родич.

— Ой, не до фіглів мені ниньки… — почав плакатись перед гостем за вчорашній день Зеленяк.

Впливовий родич спохмурнів, якийсь час мовчав, нервово покусуючи губи, далі взявся заспокоювати:

— Викинь, друже, з голови, хай під каменем тліє. Подібна екзекуція нині не тебе одного зачепила… Багатьох із нас це злить, дратує, але, на жаль… Зрештою, тобі боятися нічого. Тебе ми серед зими голого не кинемо. У наших погребах ще збереглося багато пороху, аби таких заслужених людей, як Іван Петрович Зеленяк, відборонити від нещастя. Давніх заслуг ми не забуваємо… А тепер ходімо за стіл.

Перший тост, як і велося, був за «генералом». Впливовий родич поважно піднявся, окинув поважним поглядом присутніх, прокашлявся й, уже дивлячись тільки на Івана Петровича, сказав:

— Дорогі родичі, гості, друзі ювіляра. Велика радість скликала нас сьогодні за ці багаті столи. По всіх околицях чується мені якась незвична піднесеність…

Гість правицею показав на околиці. Зеленяк повів поглядом за його рукою і скам’янів: над колишнім Грабовим обійстям почали знову виростати чорні колони. Тепер, завидна, при світлі надвечірнього сонця їх сяйво було особливо нестерпним.

Знявшись урівень із горами, дванадцять чорних мармурових свічок запалахкотіли, кидаючи присмерки на село.

Іван Петрович не відводив погляду і чекав, коли там, усередині, з’явиться жінка.

Наче випливши із мороку, вона тут же, як і вчора увечері, рушила на колони.

На цей раз чорні мармурові свічки розступилися, і жінка пішла над дахами прямо на обійстя Зеленяка.

Не змигнувши, Іван Петрович дивився на неї.

Розпатлана, обірвана, вона підходила все ближче…

Тепер Зеленяк уже бачив, що це немічна стара: згорблена, обличчя все у страшних наростах і кривавих струпах.

Бабуся підійшла до воріт і, дивлячись пильно на Зеленяка, спитала древнім, як тисячолітня пилюка, голосом:

— Ти впізнав мене?

— Із Іваном Петровичем знаємося уже не один десяток років, — вів урочисто впливовий родич.

— Я не знаю тебе! — раптом закричав Зеленяк. Відсахнувся й затулився руками від старої. — Згинь від мене! Я тобі нічого не винен! Хто ти?! Хто ти?!

Впливовий родич затнувся й ошелешено глянув на Зеленяка.

За столом перелякано й здивовано зашелестіли голоси…

«Я — Правда, — прогугнявила струпава стара. — Я той страшний суд, про який тобі колись говорили. Я меч караючий!..»

— Люди! Люди! — схопився Зеленяк. — Я нікого не знаю! Спасайте мене! Женіть її! — вказував на ворота.

Кілька чоловік притьмом підбігли до Зеленяка, не дали побігти до воріт.

— Лікаря! Лікаря! — кричала дружина.

— Іване Петровичу, заспокойтеся! Що з вами? — вмовляли гамівники.

— Вона там! Ви бачите — вона там! — показував вибалушеними очима на вулицю Зеленяк.

Але старої уже не було. Зосталися тільки колони над колишнім Грабовим обійстям. Немов від сильного вітру, чорні свічки почали враз розгойдуватись і падати на Зеленяка. І тоді він зігнувся, втягнув голову у плечі і закричав:

— Спасайтеся, люди! Вони придавлять і розітруть вас на воду!

…Івана Петровича опісля довго лікували у психіатричці. Для родичів, як виявилось згодом, це обернулося спасінням — і честі, і самого Зеленяка. Божевілля врятувало від слідства і суду. А грозило Івану Петровичу щонайменше десять років із конфіскацією майна. Ось і не вір після цього поговірці: нема лиха без добра.

Тепер Зеленяк сидить вдома. Вийде на двір, сяде і цілими днями не проронить жодного слова. А коли, буває, надходить на нього хвороба, стає надзвичайно активним, всюди переслідує молодого голову колгоспу і пристрасно радить висадити під полониною апельсиновий сад.

— Ти молодий чоловік, мусиш себе показати, — настійливо доймає того. — Я тобі говорю: висади під полониною апельсини, і будеш одразу помічений. Я у цьому навчений!

Голова охоче згоджується, обіцяє все зробити… Щоправда, тільки при умові, коли Зеленяк добуде апельсинові саджанці.

…Про пригоду із Зеленяком Волосяничу розповів нещодавно брат Іван — нині очолює слідчий відділ обласної прокуратури. Напевне, здогадувався Андрій, цю історію мусив знати і його співбесідник. Але, видно, мстивої потіхи вона йому по принесла. Інакше дядько давно б уже про це повів.

Чверть століття… Час немалий. І всі ці літа наздоганяло і над Волосяничем дамокловим мечем повисало — як і в той осінній день, на межі життя і смерті — лунке питання: «Чому? Чому?..» Чому Ладичко з такою великою радістю запропонував йому мотоцикл,