Читати книгу - "Джерело"

Він стояв на розігрітому сонцем камені. Його обличчя було випалене до бронзи. Сорочка прилипла до спини довгими вогкими смугами поту. Кар'єр височів над ним плескатими виступами, що розбивалися один об один. Це був світ без вигинів, трави або ґрунту, примітивний світ кам'яних площин, гострих ребер та кутів. Цей камінь не було створено терплячими століттями і запаяно дощовими осадами і припливами; він був народженим із розплавленої маси, що повільно вистигала у невідомих глибинах; його було викинуто, видобуто із землі, й він досі зберігав ознаки насильства людей на своїх виступах.

Прямі лінії свідчили про силу кожного розрізу; міць кожного удару руйнувала непохитні лінії; камінь розколювався у негнучкому опорі. Дрилі вгризалися в нього з довгим монотонним дзижчанням; сила цього звуку врізалася в нерви, черепи, неначе тремтячі інструменти повільно трощили не лише камінь, а й людей, які цей інструмент тримали.

Рорку подобалася ця робота. Інколи він відчував, що це — наче бійцівський поєдинок між його м'язами та гранітом. Увечері він був дуже втомленим. Йому подобалася порожнеча знеможеного тіла.

Щовечора він долав три кілометри від кар'єру до маленького робітничого містечка. Земля в лісі, що він крізь нього йшов, була м'яка і тепла; дивне відчуття після дня, проведеного на гранітних кряжах; щовечора він усміхався новому задоволенню і дивився вниз, спостерігаючи, як його ноги вминають піддатливу поверхню, прокладаючи шлях і залишаючи позаду ледь помітні відбитки.

На піддашші будинку, де він квартирував, стояла балія; фарба давно злущилася з її дна, і голі дошки були сіро-білими. Він подовгу приймав ванну, даючи прохолодній воді розмочити кам'яний порох на його шкірі. Він відкидав назад голову, клав її на край балії, заплющував очі. У величезній утомі ховалося полегшення: воно не залишало жодних відчуттів, окрім лінивого задоволення м'язів, що позбулися напруги.

Він вечеряв на кухні разом з іншими робітниками кар'єру. Сідав сам, за столом у кутку; дим від смальцю, що безперервно потріскував на великій газовій плитці, огортав кімнату липкою імлою. Ів він мало. Пив багато води, п'яніючи від холодної мерехтливої рідини у чистій склянці.

Він спав у маленькій дерев'яній комірчині під дахом. Крокви навскіс хилилися над його ліжком. Коли дощило, чув стукіт кожної краплі об дах і докладав зусиль, щоб зрозуміти, чому не відчуває, як дощ лупить його по тілу.

Іноді, після вечері, він блукав лісом, що починався відразу за будиночком. Лягав долілиць, витягався на землі, спираючись на лікті та підпираючи підборіддя долонями, і розглядав орнаменти прожилок у зелених вістрях трави перед обличчям; дмухав на них і дивився, як травинки тремтіли і знову завмирали. Він перекочувався на спину і нерухомо лежав, відчуваючи тепло землі під собою. Високо над ним досі зеленіло листя, але це була насичена, концентрована зелень, неначе колір згущувався в одному останньому зусиллі перед приходом пітьми, яка вбирала його. Листя здавалося нерухомим на тлі глянцевої лимонної жовтизни неба; його сяйлива блідість увиразнювала зникомість світла. Він притискав стегна і спину до землі під ним; земля опиралася, але згодом піддавалась — це була мовчазна перемога; він відчував невиразну чуттєву насолоду в м'язах ніг.

Деколи, не надто часто, він сідав і довго не ворушився; потім усміхався лінивою посмішкою ката, що спостерігає за жертвою. Він думав про дні, що минають. Про будинки, які він міг звести, які повинен був спорудити і які, можливо, ніколи не зводитиме знову. Спостерігав за некликаною появою цього болю з холодною, відчуженою цікавістю; казав собі: «Ось, знову», і запитував у себе, скільки ще це триватиме. Споглядання власної боротьби із цим болем давало йому дивне, нестерпне задоволення, і він забував, що йдеться про його власне страждання; він зневажливо посміхався, не усвідомлюючи, що посміхається своїй власній агонії. Такі миті траплялися рідко. Та коли насувалися, він почувався так, наче був у кар'єрі: він повинен трощити граніт, повинен вбивати клин і нищити почуття, що наполегливо закликало його жаліти себе.

Цього літа Домінік Франкон жила сама у великому колоніальному особняку в маєтку її батька, за п'ять кілометрів від каменярні. Вона не приймала відвідувачів. Старий управитель маєтку та його дружина були єдиними людьми, яких вона бачила, не надто часто і лише за потреби; вони мешкали на певній відстані від маєтку, особняка, неподалік стаєнь; управитель стежив за маєтком і кіньми; його дружина доглядала будинок і готувала для Домінік їжу.

Їжу подавали з поштивою строгістю, якої стара жінка навчилася за часів, коли мати Домінік іще жила і головувала за столом для гостей у великій їдальні. Увечері Домінік одна сідала за стіл, накритий наче для офіційного заходу; язики жовтого полум'я над свічками були нерухомі, наче блискучі металеві списи почесної варти. Темрява видовжувала кімнату до розмірів бальної зали, а великі вікна нагадували колонаду вартових. У центрі довгого столу стояла, залита світлом, невеличка кришталева ваза з єдиною квіткою латаття, білі пелюстки якої розкинулися навколо серцевини, жовтої, наче язичок полум'я свічки.

Їжу стара жінка подавала ненав'язливо і мовчки, а за першої нагоди зникала з будинку. Коли Домінік піднімалася сходами до своєї спальні, на ліжку вже чекала її вишукана мереживна нічна сорочка з розправленими складками. Зранку вона входила до ванної кімнати і бачила ванну, наповнену водою з гіацинтовим ароматом; глянцеві зеленкувато-блакитні кахлі сяяли під її ногами; величезні рушники, розкинуті наче снігові кучугури, готові були поглинути її тіло, проте вона не чула кроків і не відчувала живої присутності в будинку. Стара ставилася до Домінік із такими ж шанобливими пересторогами, з якими ставилася до виробів із венеційського скла у шафках вітальні. Домінік прожила стільки літ і зим, оточуючи себе людьми задля відчуття самотності, що досвід справжньої самоти видавався їй магією і зраджував слабкість, якої вона собі ніколи не дозволяла: насолоду. Вона витягувала руки і давала їм ліниво опуститися, відчуваючи солодку, заколисливу важкість у ліктях, наче після першої пиятики. Вона відчувала свої літні сукні, відчувала, як її коліна, її стегна зустрічають слабкий опір тканини, коли вона рухається, і це давало їй усвідомлення не тканини, а власне колін і стегон.

Будинок опрічно стояв серед величезного маєтку, за ним простягалися ліси, на кілометри навколо не було сусідів. Вона верхи гарцювала довгими безлюдними дорогами, прихованими стежками, що нікуди не вели. Листя виблискувало під сонцем, і гілки ляскали її, коли Домінік здіймала вітер, пролітаючи лісом. Часом їй затамовувало подих від раптового відчуття, що за черговим поворотом дороги