Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

їх ой як не любив. Як пояснити йому, що то сильніше за мене. Я спізнився. «Ніяких виправдань, от вам і по гулянці, отримуєте бонус у три години». Мене це мало непокоїло. Батьки були не в курсі. Я вчасно перехоплював листи про відпрацювання, тому в четвер після обіду міг спокійненько собі читати.

Тільки Сесіль вплуталася в цю історію. Ми мали зустрітися біля фонтану Медічі, щоби побігати Люксембурзьким садом. Я чекав нагоди перейти на бік саду, Ізабелла Арчер саме з’ясовувала стосунки із Ґілбертом Осмондом. Я ступив крок. Почув крик Сесіль:

— Геть слабий?!

— Що сталося?

— Ти як вулицю переходиш?

— А як?

— Читаючи! Коли переходять, дивляться ліворуч, потім праворуч. А ти пішов на зелене, ніс у книжці. Тебе мало не збили три автомобілі. Один навіть об’їхав тебе, ти що не бачив?

— Та ні.

— Що не так, Мішелю?

— Нічого надзвичайного.

— Маєш мене за дурну?

— Я так роками. Завжди обходилось. Хіба запізнююсь, за що залишають після уроків.

— Та ти псих!

— Я не один такий. Повно людей читають на ходу.

— Як же це ти їх помічаєш, якщо сам постійно читаєш? Я от ніколи не бачила, щоб хтось читав на вулиці. Таких не існує. Буває, люди читають заголовки газет. Але зупинившись. Коли ж ідуть, більше не читають. Це неможливо. Це божевілля. Безперечне.

— У мене радар.

— Поклянися, що більше не читатимеш на ходу!

Великі романісти неодноразово помічали, що жінки владно тяжіють до впевненості. Довша частина їхніх балачок зосереджена на здобутті обіцянки. Вони покликаються на відповідальність, наполегливості — хоч відбирай, перетворюють це на справу життя і смерті. Врешті, чоловіки здаються.

— Як забажаєш.

— Поклянися!

— Не варто кидатися в крайнощі.

— Клянися! А то ми більше не друзі.

— Я клянуся.

Сесіль нагородила мене однією з тих усмішок, від яких я млів. Вона так обняла мене, наче я щойно врятував їй життя. Але навіть не поцікавилася, що ж я таке читав. Ми зробили чотири кола Люксембурзьким садом. Вона купила нам вафлі з каштановим кремом. Великі романісти постерегли ще одну цікаву річ: жінки, звісно, витягують з чоловіків довічні присяги, лише зазвичай чоловіки кривоприсяжники. Перші та другі по-різному їх оцінюють. Схожу зраду змальовує друга частина історії. Хто заздалегідь усе прорахував, забезпечив себе достатньою кількістю матеріалу на другий том. Допевне, новизна сучасного роману, дзеркала епохи, полягає в можливості жінок так само зрікатися своїх переконань, зраджувати, як то вміють чоловіки, та ставати одиначками.

4

— Там серйозне досьє! Що це, в біса, означає? — горланив батько в слухавку.

— Полю, крики зайві. Увесь будинок тебе почує, — жалілася мама, яка, власне, тримала слухавку.

— Та мені начхати! Яке мені до них діло? Що означає «серйозне»? — повторив він Морісові, що саме нам зателефонував. — Це твоя звідниця таке сказала?

— Полю, діти, — зауважила мама.

— То й що, що діти? Що їм буде, тим дітям? Вони не знають, хто така путана? Мішелю, ти знаєш, хто така путана, га?

— Думаю, так. Це…

— Досить! Діти, ідіть спати, — кинула мама, вихопивши слухавку.

— Морісе, це я… Що ти хотів сказати під «це не просто справа про дезертирство»?

Тато вихопив телефон із маминих рук.

— Що за ідіотська історія? Де ми? На Місяці? Ми у Франції! Є якийсь закон, чорт забирай. Я маю право знати, що з ним сталося. Розумієш? Законне право!.. В Алжирі ще залишилися адвокати? Чи ви вже їх усіх там перебили? Чого ти чекаєш, рухай трохи своїм задом і найми найкращого адвоката того триклятого міста!.. Та плював я на той трибунал, суддю і всю французьку армію! Це не гестапо! Я покажу їм, хто такий справжній мужик!

Тато грубо кинув слухавку.

— Зранку я лечу до Алжиру!

— Нехай Моріс цим займається.

— Він нічого не робить. Хіба ходить по бабах у борделях.

— Полю, прошу тебе.

— У мого сина проблеми. Я не сидітиму склавши руки. Йому потрібна моя допомога.

— Щоб якось допомогти, спершу не завадило б дізнатись, де він. Як ти його знайдеш? За помахом чарівної палички? У цього телепня було відтермінування. Ніхто не примушував його туди записуватися. Він міг довчитися. Йому ж гірше. Це чоловік, він більше не дитина!

— Я мушу туди поїхати. Буде так і не інакше!

Тато поїхав наступного дня. Знайшлося місце в літаку. За п’ять днів ми не отримали жодної звістки. Моріс приїхав за ним в алжирський аеропорт Мезон-Бланш. Тато відповів, що налаштований упоратися самотужки. Моріс бачив, як він сів до таксі й поїхав у невідомому напрямку. Мама й далі працювала як ніде нічого. Ми слухали новини по радіо: самі бомбардування й замахи. Ніщо з почутого нас не заспокоювало.

Зателефонувала Сесіль: мене не було в зазначений час у Люксембурзькому саду. Сказав, що занедужав. Я відчув за голосом, що вона не повірила.

— Що тобі болить, Мішелю?

— Нічого.

— У тебе дивний голос.

— Це все хронічний бронхіт.

— Якщо зможеш, завтра я буду в Люксембурзькому саду.

Я подався до «Бальто». Бо надто кортіло поділитися з Ігорем. Він саме розігрував партію з Вернером. Імре уважно стежив. Я сів навпроти нього, вичікуючи слушного моменту.

— Маєш паскудний вигляд, — постеріг Імре.

— Що з тобою? — спитав Вернер.

— Не хочу забивати вам баки своїми проблемами.

— Скидається, що в тебе хтось помер, — видав Ігор.

— У тебе хтось помер? — підхопив Імре.

— Не в тому річ.

— Якщо ніхто не вмер, то скинь цю гримасу, — підсумував Ігор.

— Не перебільшуй, — відповів Вернер. — Дозволь йому виговоритись.

Щойно я схотів почати розповідь, як помітив Лоньона. Він стояв поруч, між Вернером та Ігорем, — як завше, ніхто не помітив його приходу. Ми ж бо його виявили, але, скільки він тут простояв, не знали.

— Що, Великовухий, усе винюхуєш? — кинув Імре.

— Облиш, — утрутився Ігор. — Краще тут не розмовляти.

— Діло каже, — дивлячись на мене, тихим голосом підхопив Лоньон. — Особливо по телефону. Але якщо люди більше не розмовлятимуть, життя стане геть сумним, вам не здається?

Він обернувся й котячим кроком попрямував до сусіднього столика, за яким безтурботно грали Володимир з Томашем, не здогадуючись, що їх кібітцерують.

— Що він цим хотів сказати? — поцікавився Вернер.

— Здається, я розумію, — сказав я, втупившись у масивний силует Великовухого.

Увечері ми марно чекали на батьків дзвінок.

Жульєтт захвилювалася.

— Донечко, татові твоє занепокоєння не допоможе. Він зателефонує нам за першої ж нагоди.

Аби її заспокоїти, мама зателефонувала Морісу: жодної новини.

— Я ж казала. З чого він узяв, що зробить щось більше за дядечка Моріса з усіма його зв’язками? Завжди думає, що він наймудріший.

Я