Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

О десятій сорок п’ять, розпитавши Сташинського про його ставлення до руху опору і мотиви співпраці зі спецслужбами, Ягуш оголосив першу перерву на п’ятнадцять хвилин. Журналісти й публіка мала про що поговорити в курилках і туалетах. Чи можна Сташинському вірити? Він справив позитивне враження на багатьох репортерів. «Він прекрасно говорить німецькою мовою зі слов’янським акцентом і вміє розповідати без перебільшень», – писав журналіст «Франкфуртер рундшау» через кілька днів. – Його поведінка витончено ввічлива. Коротко кажучи, він справляє враження великого розумного хлопця з блискучими манерами». Таке саме враження виніс і журналіст «Франкфуртер альгемайне цайтунґ»: «Сташинський надзвичайно інтелігентний, швидко реагує, вміє володіти собою, кмітливий і, здається, вміє повністю віддатися справі, яку вважає слушною»[332].

У багатьох українців склалося інше враження. Наприклад, у сорокавосьмирічного Бориса Вітошинського, давнього соратника Бандери, який висвітлював процес для оунівської газети «Шлях перемоги». Юрист за освітою і журналіст за покликанням, він став членом організації ще в гімназії, а двадцять перші іменини зустрів у сумнозвісному польському концтаборі Береза Картузька. Більшу частину війни він провів в Освєнцімі, на його очах польські охоронці убили двох братів Бандери. Замолоду він сповідував соціалістичні погляді, але зблизився з Бандерою, а на похоронах провідника він ніс перед труною урну з українською землею. Під статтями Вітошинського підписалося б чимало членів ОУН-б, вони поділяли його думки і переживання[333].

Вітошинському і оунівцям не сподобалися коментарі Сташинського про сутички між українцями і поляками та вбивство польських родин українськими націоналістами в його рідному селі. Але Сташинський говорив правду. Проти ночі на 27 лютого 1944 року загін Української повстанської армії, якою тоді повністю керувало бандерівське крило ОУН, оточив хутір Халупки під селом Борщовичі і спалив тридцять два польських двори. Серед убитих поляків був Міхал Обліцький, офіцер підпільної Армії Крайової. Лідери ОУН на Заході не хотіли, щоби подібні епізоди набули розголосу. Вітошинський відзначив у репортажі, що Сташинський не горів бажанням розповісти про боротьбу УПА з радянською армією. «Більше уваги він присвячує оповіданню як то українці ”палили села поляків” та “вистрілювали все мужеське населення” в багатьох місцевостях», – писав Вітошинський, але його незадоволення ніяк не спростовувало розповіді Сташинського[334].

Одкровення Сташинського про рідне село ставили під загрозу стратегію Степана Ленкавського, який хотів цим процесом винести символічний вирок Москві. Якихось кілька днів тому Нойвірт з Падохом ходили до редакції «Зюддойче цайтунґ» і переконували журналістів, що Бандеру нацисти ув’язнили не через поляків. Аж раптом Сташинський, пояснюючи мотиви співпраці з чекістами, так незручно почав згадувати насильства проти поляків. Треба було щось із цим робити, інакше суд закінчиться цілковитим фіаско, як це сталося з процесом Шварцбарда.

10 жовтня, на третій день суду, ОУН-б скликала другу прес-конференцію. На першій, 7 жовтня, йшлося про мету й завдання ОУН – про національне визволення; друга була присвячена головно польському питанню. Ярослав Бенцаль, голова прес-центру ОУН в Карлсруе, розкритикував Сташинського за перекручення історичних фактів. Він заявив, що польські села у Західній Україні справді палили, але не українські націоналісти. Відповідальність за це несуть радянські партизани, які діяли під виглядом УПА. Інші радянські загони, заявив Бенцаль, одягалися під бійців польської Армії Крайової і нападали на українські села.

Вина за насильство лежить на радянській владі, а не на українському чи польському підпіллі, доводив Бенцаль. Але тут він перекручував. Подібні випадки справді траплялися, але етнічні чистки поляків у Західній Україні провадили в першу чергу оунівці. Поляки відповідали подібними акціями, а в районах, де вони переважали, ініціювали їх. Бенцаль провів 1943-й і частину 1944 року в Україні й мусив це знати. Наступник Бандери Степан Ленкавський пішов іншим шляхом (під час війни він сидів в Освєнцімі і міг не знати всіх деталей). Він звернув увагу журналістів на випадки співпраці українського й польського опору у спільній боротьбі з комуністичним режимом. «Історична боротьба українського народу проти поляків втратила політичну доцільність, коли поляки перестали бути окупантами західноукраїнських земель», – відповів Ленкавський на питання кореспондента радіо «Вільна Європа» про перспективи польсько-українського порозуміння[335].

За іронією долі, польську проблему в Західній Україні розв’язав лютий ворог націоналістів Сталін: після війни він примусово переселив поляків у нову польську державу, суттєво меншу за розміром, ніж довоєнна. Чужинцям було важко зрозуміти всю цю історію. Західна преса здебільшого проігнорувала ці ремарки Сташинського і реакцію на них українських націоналістів. Якщо Сташинський сподівався здобути собі симпатії, заперечивши ідеологію і практику націоналізму, то прийом не спрацював. Західна преса переважно й далі вважала Бандеру лідером боротьби за українську незалежність і жертвою радянського тероризму.

«Гляжу на обличчя вбивці, – писав Вітошинський у репортажі про перший день суду. – Він часто усміхається, майже непомітно намагається робити “симпатичне враження”. Однак чи тільки нам українцям видається, що в його поведінці є щось відразливе?» Зрадив Сташинський свою сім’ю чи врятував її від репресій – це питання цікавило багатьох присутніх. Вітошинський давав чітку відповідь – зрадив. «Бо ж справді, – писав колишній в’язень Берези Картузької і Освєнціма, – чи батьки і сестри могли на момент припустити, що їхній син і брат їх перших зрадить під сновидним претекстом боронити їх перед більшовиками?»

Вітошинського підтримали й репортери-неукраїнці. Наприклад, Домінік Оклер, кореспондентка «Фігаро» і спеціалістка зі Східної Європи. Вона щойно опублікувала в Парижі книжку про «княжну Анастасію», жінку, яка видавала себе за доньку останнього російського царя. «Сташинський позує! Він поводиться, як у театрі, а крім того, справляє враження слабої характером людини. Я не дала б йому полегшувальних обставин. Він не лише вбив Бандеру, але перед тим зрадив власну родину, що її нібито хотів боронити», – сказала Оклер у перерві. Вітошинський охоче процитував її у своїх репортажах[336].

32. Перше вбивство

Вранці 9 жовтня, на другий день суду, Борис Вітошинський прийшов до Федерального карного суду задовго до відкриття. «Ранок цього дня був знову погідний, сонячний і приємно холодний і відсвіжив втомлені обличчя журналістів, які, певно, працювали ніч, приготовляючи статті інформації до своїх газет, – писав він у репортажі. – Двері будинку, де відбувається процес, ще замкнені, і біля них походжає молоденький поліціант. А тих, що чекають перед дверима, все більшає»[337].

Після ретельної перевірки документів журналістів і відвідувачів нарешті пустили в будинок і залу 232. За чверть до дев’ятої поліція ввела Сташинського.