Читати книгу - "Ініціація"

— Як «нащо»? Ми ж із Валєрчиком як домовилися. Що я ваш двір рік охоронятиму. Поки він з армії не повернеться. А тут — ти. Ні, Богу хвала, що тебе випустили, але мені тепер ніби й нема за що гроші брати.

— Хоч частину собі залиши.

— Вони тобі зайві? Бери! — сказав Іван. — Воно ж як: сьогодні я тобі допоміг, завтра — ти мені.

Перегуда кивнув-погодився. Сховав гривні в кишеню, налив по чарці.

— Дякую, Іване, — чарку підняв. — Слово даю: не забуду, що ти теє… людина.

— То таке! — Іван випив, на Павла скоса глянув. — Бабцю шкода. Згинула десь.

— Жива.

— Звідки знаєш? У поліції сказали? Шукають її?

— Ніхто її не шукає, крім мене, а я теє… шкірою відчуваю: десь вона є. — Перегуда знову налив, чарку підняв. — За що вип’ємо?

— Як «за що»? Щоб за своє думав, своє робив! І бачив, що є головним! От ти повернувся і одразу за прибирання взявся. А хіба то головне?

— А що головне?

— Документи. Чи ти їх за собою тягав? Паспорт, папери на дім, землю. Певно, все в хаті зберігалося, згоріло, відновлювати треба, а то морока.

— Упораюся, — відповів звично, та подумки погодився: ще й яка морока! Майже щодня доводиться в райцентр мотатися.

Аби не палити соляру задурно, Перегуда так постановив: коли назбирається мішків зі сміттям на повну «Ниву», завантажувати автівку під зав’язку, везти сміття на звалище, яке якраз на півдорозі до райцентру, а вже після того на звільненій від мішків автівці — в райцентр, по установах, де мали б бодай із співчуття до погорільця відновити його документи швидко і без тяганини. Та співчуття гальмувало перед дверима кабінетів державних установ, як перед залізною стіною, нудилося в коридорах, де такі самі, як і Перегуда, прохачі покірно вичікували своєї черги.

Не психував, наче біганина по кабінетах не варта його нервів. Сам не розумів, чому не психує: як відрізало! Після обіцянок вирішити питання «вже наступного вівторка, бо прийомний день один на тиждень — вівторок, а в інші дні — робота з документами» щоразу виходив у теплий день, знав, що скерує «Ниву» не коротким шляхом через центр. Ні. Зробить гак, щоби повільно проїхати повз дім нотаріусихи Тасі. Косуватиме у вікно, дивні думки заливатимуть душу, тільки одного не вимагатимуть — щоби зупинив автівку, пішов до Тасиної хати, стукнув у хвіртку.

Ох, та Тася! Ніяк не йшла з думок!

Після повернення Перегуди на хутір місяць минув: уже подвір’я чисте, прибране, уже в центрі кілками означене місце під фундамент нового дому, вже двійко найманих закарпатців разом із хазяїном рити його почали, а Перегуда і досі не перетнувся з Тасею. Спершу думав: дізнається, що Павла звільнили, примчить на хутір. А далі — як вийде, бо лиш одне точно знав: не дорікатиме, не сердитиметься. Може, покаже на середину обійстя, де невдовзі виросте новий дім, мовить: нове життя, нова хата, все для тебе, Тасю! Та час біг собі, а Тася так і не з’явилася на хуторі. Тільки раз Перегуда помітив біля двору жіночу фігуру. Захвилювався, кинув лопату, пішов до хвіртки. Тася?

Біля хвіртки стояла Галя Шовкоплясиха. Очі збурені, лице побите, та не прибите — гордовите, нахабне, наче не синці, а сині ордени на щоках. Хусткою вже не прикривала: нема чого соромитися жінці!

Став за метр від карасівської ґаздині. Глянув на неї.

— Б’є? — спитав.

Розсміялася.

— Перегудо! — вигукнула зверхньо. — Знаєш, хто твою хату підпалив? Я!

Йому — кров у скроні: загула, забила. Ухопити ту шльондру за грудки, шарпонути так, щоб аж не встояла. Крикнути: «Ах ти ж, паскудо! Та я тебе…»

На Галю глянув: крізь сині ордени — біль тече, синім лицем додолу стікає.

— Галю… — видушив. — Що? Геть погано?..

— Не дочекаєтеся! Хай вам погано стане! Вам!

— Кому це «нам»?

— Усім мужикам! Усім, хто квітку зросить і думає, що після того її в землю втоптати можна! — вигукнула, наче знала, що жив на світі французький льотчик Екзюпері, книжку про принца читала.

Що чоловік відповісти має? Можна було б про сучку, бо як вона не схоче, то висока мораль сімейного устрою не похитнеться, встоїть. Чи про вільну полігамну сучку, яка сама має нести відповідальність за свої інстинкти, і не факт, що під тим розуміються терпіння і покора. Втекти б могла. Чи в світі зафіксували нестачу кобелів?

— Прости… — сказав те, що рвалося на язик.

Здивувалася. Ордени зникли.

— Піду, — мовила тьмяно.

— Зачекай! — хвіртку розчахнув, пішов до жінки. За плечі взяв, заговорив-заспішив. — Галю, кажи! Що робити, аби тобі легше жилося? Я зроблю! Що? З Сашком поговорити?

Вирвалася, на Перегуду із викликом зиркнула. Пішла геть. За кілька метрів зупинилася, обернулася рвучко.

— Хату нову скоріше будуй! — вигукнула з відчаєм. — Я і її спалю!

Хата росла: обзавелася міцним фундаментом, почала тягнутися вгору стінами, а гірка голка останніх Галиних слів так і стирчала в Перегудиному серці, та викликала геть не тривогу і сумніви. Не мордувався ночами: мовляв, треба б зупинити дурні жінчині вибрики, бо вони закінчаться геть погано для Галі. І для Перегуди. Не планував із поліцією нагло наскочити на обійстя Шовкоплясів, скрутити обидвох, і хай сидять за ґратами, поки не признаються, хто з них Перегудине обійстя підпалив, бо то вони, хтось один із них, — точно! Констатував: не час. Поки хату не добудує, за інше і думати забуде. Спочатку — хата, бо одної ночі, виморений, та не спустошений, нарешті знайшов відповіді на головні питання, які змучили вкрай: чому Тася до нього не йде? І сам чому й досі не пішов до Тасі?

«Ну, піду зараз до неї. А далі що? — розмірковував. — Куди я її приведу? На згарище? Ні вже. Добудую хату, поставлю квіти на підвіконня, тоді і поїду до Тасі, — мріяв. — Заберу в новий дім, щоби теє… разом жити».

Мрія — не чіткий відбиток майбутньої реальності, може дозволити собі що завгодно: виправдати незрозумілу паузу, яка виникла в стосунках Павла з нотаріусихою, надати тій паузі суб’єктивної логіки, не намагаючись зрозуміти позиції Тасі, сяяти так потужно, що в тому сяйві реальні проблеми, загрози і небезпеки видаються пустопорожніми дрібницями, а втілення мрії