Читати книгу - "Вибрані твори. Том II"

«Я утворила тисячу дивовижних речей несвідомо,— самим хотінням жити та йдучи в напрямку найменшого опору; тепер я хочу дізнатись про себе саму й про своє призначення; хочу сама вибрати собі шлях, а тому я й утворила особливий мозок, мозок філософа, щоб він керував знаннями, як хлібороб керує плугом. І це,— каже сила життя філософові,— «ти повинен старатись робити для мене, поки не вмреш, а коли вмреш, я утворю другий мозок і другого філософа, щоб провадити далі це завдання».

Диявол. А навіщо знати й розуміти?

Дон Жуан. Щоб мати змогу вибрати шлях найбільшої користи замість відступати і йти в напрямку найменшого опору. Хіба судно не правильніше пливе до місця свого призначення, ніж колода, яку кидає в усі боки? Філософ є стерничий природи. І ось різниця між нами: бути у пеклі — це віддатись на волю хвиль, а бути в раю — це пливти зі стерничим.

Диявол. І десь — найпевніш — наскочити на скелю.

Дон Жуан. Овва! А яке судно скоріше наскочить на скелю й піде на дно — віддане на волю хвиль чи те, яким керує стерничий?

Диявол. Гаразд, гаразд, ідіть своїм шляхом, сеньйоре Дон Жуане! Я вважаю за краще бути сам собі паном, а не знаряддям якоїсь сліпої універсальної сили. Я знаю, що на красу приємно дивитись, що музику приємно слухати, що кохання приємно відчувати, і що про все це приємно думати й говорити. Я знаю, що треба бути витонченою і розвиненою істотою, щоб добре розумітися на всіх цих відчуваннях, почуттях і заняттях. Хай там що про мене на землі, у церквах говорили, я знаю, що по всіх усюдах у порядному товаристві Князя Пітьми визнають за джентльмена, і цього з мене досить. Що ж до цієї сили життя, яку ви вважаєте за непереможну,— ніщо так легко не перемагає людина з деяким характером, як її. Але якщо ви своєю вдачею тривіальні й забобонні, як і всі реформатори,— вона перш за все штовхне вас у бік релігії, і ви будете кропити немовлят водою, щоб урятувати від мене їхні душі; потім вона перетягне вас від релігії до науки, і ви перестанете кропити дітей водою, але будете робити їм щеплення від всяких хороб, щоб запобігти випадковому зараженню; потім візьметесь до політики і зробитеся забавкою в руках підкупних урядовців і слугою честолюбних хвастунів; а наслідком усього цього буде розчарування й старість, розбиті нерви й розбиті надії, марні жалкування за найгіршою й безглуздішою з утрат і жертв — за втратою й жертвою сили радости, одне слово, — ви будете покарані, як дурень, що женеться за кращим, не забезпечивши себе добрим.

Дон Жуан. Але, принаймні, я не знатиму нудьги. У всякому разі, ті, що служать силі життя, мають якусь перевагу. Отже, — на все добре, сеньйоре Сатано!

Диявол (ввічливо). На все добре, Дон Жуане. Я часто згадуватиму наші цікаві балачки. Бажаю вам щастя. Небо, як я вам уже казав, декому з людей пасує. Але якщо думки ваші зміняться, не забувайте, що тут двері завжди відчинені для тих, хто розкаявся. Якщо ви коли-небудь відчуєте теплоту серця, щиру, непідроблену прихильність, невинну радість і теплу, тремтячу дійсність...

Дон Жуан. Чому одразу не сказати — плоть і кров, хоча ми й залишили позад себе ці два грубі загальники?

Диявол (засмучений). Значить, ви не хочете, Дон Жуане, прийняти моїх дружніх проводів?

Дон Жуан. Чому ж ні. Але якщо від диявола цинічного можна дечого навчитись, то диявола сентиментального я не зношу. Сеньйоре командор, вам відомий шлях до межі, що між пеклом і небом! Будь ласка, проведіть мене.

Статуя. О, ця межа є лише різниця між двома поглядами на речі. Перший-ліпший шлях доведе вас, якщо ви справді хочете потрапити туди.

Дон Жуан. Гаразд. (Вклоняється донні Анні). Сеньйоро, до ваших послуг.

Анна. Але я йду з вами.

Дон Жуан. Я можу знайти свій шлях до неба, Анно, але вашого я не можу. (Зникає).

Статуя (кричить йому вслід). Воn voyage[17], Жуане! (Він посилає йому вслід, на прощання, прикінцеві звуки свого великого громового акорду. У відповідь доходить ледве чутне відлуння першої мелодії привидів). А, ось він де йде! (Глибоко зітхає). Тю, ну й майстер же він баляси точити! Вони там на небі цього не знесуть.

Диявол (сумно). Його відхід є політична поразка. Не вмію я затримувати тут цих прихильників Життя. Всі вони йдуть звідси. Це найбільша для мене втрата відтоді, як пішов од мене один художник, що малював сімдесятирічну відьму з таким самим захопленням, як двадцятирічну Венеру.

Статуя. Пригадую, він пішов на небо. Рембрандт?

Диявол. Так, Рембрандт. Є в цих добродіях щось неприродне. Не прислухайтесь до їхньої науки, сеньйоре командор, — це небезпечно. Будьте обережні в прагненнях до надлюдського, — це призводить до зневаження всього людського. Для людини кінь, собака, кішка — лише видові одміни, й стоять вони поза межами морального світу. І ось так само й для надлюдини — чоловік і жінка є лише видові одміни й також перебувають поза межами морального світу. Цей Дон Жуан був ласкавий з жінками і ввічливий з чоловіками, так само як ваша дочка була ласкава з улюбленими кошеням і цуценям, але така ласкавість є відкидання виключно людського єства душі.

Статуя. А що ж воно є, хап його дідько, ця надлюдина?

Диявол. О, це остання мода у фанатиків сили життя. Чи не зустрічали ви на небі серед новоприбулих німецько-польського божевільного... зачекайте... як, пак, його звуть? Так, — Ніцше?

Статуя. Ніколи не чув.

Диявол. Ну, так він спершу прийшов сюди,— ще до того, як до нього повернувся його розум. Я покладав на нього деякі надії, але він був незламний прихильник сили життєвої. Саме він і викопав надлюдину, яка так само стара, як і Прометей. А XX сторіччя буде бігати за цими найновішими кониками, коли йому набридне світ, плоть і ваш слуга покірний.

Статуя. Надлюдина — це добре гасло, а добре гасло в бою є вже напівперемога. Я б з великою охотою подивився на цього Ніцше.

Диявол. На нещастя, він здибав тут Ваґнера й посварився з ним.

Статуя. Цілком з ним згоджуюсь. Я — прихильник Моцарта.

Диявол. О, вони сперечались не за музику. Ваґнер якийсь час теж схилявся до поклоніння силі життя й винайшов надлюдину на ймення Зіґфрід. Але пізніше він схаменувся. І коли вони тут зустрілися, Ніцше назвав Ваґнера