read-books.club » Сучасна проза » За лаштунками в музеї 📚 - Українською

Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

137
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "За лаштунками в музеї" автора Кейт Аткінсон. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 70 71 72 ... 101
Перейти на сторінку:
замацаного й погнутого святого Христофора, якого завжди підвішували під плексигласовим ліхтарем кабіни. При зльоті його лаяли по-чорному. Воллі Віттон наказав усім стулити пельки, і взагалі, що ці срані іноземці тямлять? І справді, крім валлійця Теффі, на «Д-Догу» зібралися ще зачучвірений шотландець (Мак Маккендрик, задній кулеметник) і канук — Едмунд, бомбардир.

— Вали, бірмінгемець сраний, — доброзичливо пробурчав Лен Тофт, на що їхній двадцятидвохрічний пілот, Джонті Паттерсон, скривився.

Це був тільки другий Паттерсонів виліт у ролі пілота «Д-Дога» — попередній пілот ушкодив собі шию, приземливши літак догори дригом. Він почувався не в своїй тарілці з досвідченим екіпажем, частина з якого, ось як Теффі Джонс, відбувала вже другий строк і, мабуть, змогла б керувати літаком краще, ніж він. Він ніколи не розумів, жартують вони чи говорять серйозно, і чомусь соромився своєї дорогої приватної освіти й чіткої вимови. Тільки ласкавий бомбардир ставився до нього точнісінько так само, як до інших.

А як між нами, то кваліфікація нового пілота непокоїла екіпаж значно більше, ніж його соціальне походження. «У хмарі з цього засранця ніякої користі», — вичерпно підсумував Воллі Віттон. Вони виявили це під час першого ж вильоту над Голландією, коли їх почало кидати у перині купчасто-дощових хмар. Теффі довелося сісти за стерно, а їхній юний пілот, який досі голився тільки раз на тиждень, почервонів від сорому.

Коли Воллі Віттон почав легковажно розкидатися ксенофобними образами, ніхто не став йому нагадувати, що до минулого тижня чужинців у них було ще більше, але потім сержанта Рея Сміта, їхнього австралійця-кулеметника з середньої вежі — хлопчину цинічного, але незлостивого — підстрелили з «мессершмітта». Новий кулеметник, Морріс Дайті, водій вантажівки з Кітлі, був нервовий, як кошеня. Усі відчували, як його нерви липким туманом котяться літаком і сповзають фюзеляжем.

— Ось і наше везіння скінчилося, — жалібно сказав Мак, коли вони витягли пошинкованого сержанта Сміта з вежі.

Мак, Едмунд і австралієць налітали разом одинадцять рейдів, що було однією з причин, чому Едмунд відмовився переводитися зі змішаного товариства до Королівських повітряних сил Канади.

— Тепер це тільки питання часу, Еде, — пробурмотів у нього за спиною Мак, коли вони перевіряли літак перед вильотом, і Едмунд життєрадісно побажав йому котитися під три чорти.

— Як тобі та медсестричка, Еде? — раптом спитав Теффі через переговорний пристрій, на що Воллі Віттон гучно вилаявся і наказав «не забивати хвилю», але Едмунд тільки посміхнувся собі під ніс над лискучим дзеркалом моря, бо «та медсестричка» виявилася нічогенька.

Дорін О’Догерті її звали: солодка, як кленовий сироп, із великими карими очима (в Едмунда на язику вертілося немилосердне порівняння з коров’ячими), кучерявою каштановою шевелюрою і глухим ірландським акцентом. Він не розумів доброї половини з того, що вона казала, зате вона була м’яка і поступлива. Вона слухняно вийшла з ним із бару «У Бетті» й пішла до чорної річки, чорнішої за Північне море. На смак вона була як марципан, на дотик — як рідка карамель, та ще й шепотіла:

— Едді-Едді, чудовий ти, от ти який...

— Штопор управо, давай, давай, давай! — заревіло у переговорний пристрій — це Мак ожив — і важкий «галіфакс» одразу бухнув на сто метрів пітьми униз, завертівся, знову впав, а тоді почав набирати швидкість угору і вліво. Едмунд зі свого ластів’ячого гнізда бачив, як у темряву бризнув червоний трассер і розтанув.

Кілька секунд усі помовчали, а тоді Мак спокійно сказав:

— Здається, відірвалися.

Морріс Дайті щось забелькотів, але його зацитькали.

Під ними промайнуло узбережжя Голландії, і розслаблятися після зустрічі з «мессершміттом» не стало часу: треба по-кошачому пильно прокрастися повз берегову оборону. Вони кралися крізь темряву й тишу, великий чотиридвигунний літак гудів, як химерна важка комаха. Бомбити фабрику «Круппс» у Ессені з ними летіло ще чотириста літаків, але здавалося, що «Д-Дог» — сам-самісінький у зоряному небі. А тоді з пустки у них раптом тицьнув палець сліпучого білого світла: це велетенський прожектор раптом ожив і вихопив їх із темряви.

Едмунд, засліплений, з трудом вибрався з носу літака й добрався до Теффі й Джонті Паттерсона. Якщо й є щось гірше, ніж опинитися у світлі прожектора, то це лежати пузом донизу, втупившись прямо в нього. І промінь був не один: Мак зі своєї вежі старанно їх рахував, ніби повторював смертоносну таблицю множення.

— Тридцять, тридцять п’ять, тридцять дев’ять, Господи, сорок два, ще п’ять, Боже!

А тоді зазвичай погідний Лен Тофт заволав:

— Пірнай, Боже, та пірнай же, дурко!

Хтось приглушено блювонув просто у маску — Едмунд був певен, що це Морріс Дайті. Він озирнувся і в неприродному білому світлі побачив, що Лен Тофт і Воллі Віттон скам’яніли, як маленькі хижі звірики. Раптом ожив Джонті Паттерсон і, мружачись від світла, почав виконувати, як за підручником, стандартні маневри втечі: злетіли вправо, пірнули вліво, піке, піке, піке, і знову вгору. У розпачливій спробі зберегти швидкість і встигнути дістатися до того відтинку неба, де зенітки їх не знайдуть, пірнали вони частіше, ніж піднімалися, а навколо вже спалахували білим снаряди (хрясь, чмих, хрясь, чмих). Інколи щось лупило у фюзеляж, але потім сталося диво: вони вирвалися зі смертоносного світла в пелену ночі.

Коли Едмунд підняв погляд на Джонті Паттерсона, той сліпо витріщався у лобове скло, пальці на стерні побіліли, а на блідому лиці блищав піт.

— Молодець, кеп, — сказав хтось у переговорний пристрій: голос від полегші став такий високий, що розпізнати годі.

Воллі Віттон відсмикнув свою завісу, коли Едмунд поповз у хвіст літака.

— Кави нам принеси, Еде, — стомлено сказав він.

Едмунд налив їм по каві, і доки Воллі запивав бензедрин, Едмунд згриз бутерброд із тушонкою і вернувся у ніс. Він спробував згадати дім, рідну ферму в Саскатчевані. Отримавши у Торонто диплом з англійської літератури, він подумував лишитися в місті та влаштуватися кудись учителем чи журналістом, а тоді почалася війна. Смішно вийшло, бо зараз він пішов би на будь-який фаустівський пакт, тільки б повернутися додому, повернутися додому і жити собі тихо, працювати на фермі з братом Нетом, одружитися, дітей ростити. Якщо він одружиться, то хай дружина його буде така, як мати — сильна, авантюрна, гарненька. Тільки навряд чи він одружиться; він був доволі-таки певен, що Мак правий, їхнє везіння вичерпалося. Едмунд спробував уявити, як вертається додому з дівчиною штибу тієї ж Дорін О’Догерті — чи, може, англійською кузинкою. Що Банті сказала

1 ... 70 71 72 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За лаштунками в музеї», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "За лаштунками в музеї"