Читати книгу - "Іствікські відьми"

Не те щоб її мозок був менш ефективним за їхні, у своїх межах він, навпаки, переважав; він був як клавіатура лічильної машини проти їхніх друкарських машинок. Ван Горн намагався зібрати докупи своє достоїнство:

— Ану послухайте сюди, сучки, — сказав він. — Що це за ставлення таке, ніби я вам щось винен? Я прийняв вас, нагодував і трошки полегшив ваші паскудні життя…

— А хто спаскудив їх? — хутко спитала Джейн Смарт.

— Не я. Я новенький у місті.

Фідель заніс тацю з шампанським у фужерах на довгих ніжках. Александра взяла один і виплеснула його вміст в обличчя Ван Горну; нещільна рідина не досягла цілі, промочивши лише його матню й одну зі штанин. Усе, чого їй удалось досягти, — це те, що тепер жертвою виглядав він, а не вона. Вона рвучко пожбурила фужер у скульптуру з переплетених автомобільних бамперів; ось тут уже вона прицілилась краще, тільки от склянка на льоту перетворилася на ластівку й шугнула геть. Пальчик, що вилизував себе на сатиновому диванчику, жадібним язичком мусолячи крихітну пипку серед свого вбрання з довгого білого хутра, підскочив і погнався за нею з комічною граничною котячою пильністю, зелені очиська звузились; він підкрався по спинці фігурної чотиримісної канапи й зневірено цибнув з її краю. Пташка знайшла собі прихисток на висячій пінопластовій хмарі творіння Маржорі Штрадер.

— Агов, я собі не так це уявляв, — поскаржився Ван Горн.

— А як ти собі це уявляв, Дерріле? — спитала Зукі.

— А ось так. Ми думали, ви порадієте за нас. Це ж бо ви звели нас. Як ті Купідони. Як ті дру´жки.

— Я ніколи й не вважала, що вони порадіють за нас, — поправила його Дженні. — От тільки подумати не могла, що в них такі кепські манери.

— А чого б їм не порадіти?

Ван Горн звів свої дивні, ніби гумові, руки в благальній манері, сперечаючись із Дженні, й вони справді створили живу картину подружжя.

— Ми б то пораділи за них, — сказав він, — якби з’явився якийсь гаврик і забрав собі цей товар. Серйозно, для чого весь цей цирк із ревнощами, коли весь світ, хай йому, випалюють напалмом? Як, блядь, можна бути такими буржуа?

Зукі пом’якшала першою. Мабуть, їй просто захотілося пожувати чогось.

— Ну добре, — сказала вона. — Тоді давайте їсти торт. І краще б він був із гашишем.

— З найкращим. Орінокський беж.

Александра розсміялася, бо Дерріл виглядав таким смішним, обнадіяним і спантеличеним.

— Такого не буває.

— Атож, буває, треба тільки знати правильних людей. Ребекка знайома з хлопцями з південного Провіденса, що їздять на тому скажено розмальованому мікроавтобусі. Ви просто вилетите звідси. Цікаво, як там приплив?

То він таки пам’ятає, як вона мужньо долала крижану воду в той день, а він стояв на дальному березі й гукав: «Ви вмієте літати».

Торт поставили на столоподібну спину голої жінки. Марципанові фігурки зняли, розламали й передали всім по колу. Александрі дістався патик — така собі данина. Роздаючи, Дерріл пробурмотів:

— Hoc est enim corpus meum[80].

А вже за шампанським він проінтонував:

— Hic est enim calix sanguinis mei[81].

Обличчя Дженні навпроти Александри засвітилося яскравою рожевістю; вона дозволяла своїй радості проступати, наскрізь пофарбувалася кров’ю тріумфу. Серце Александри вийшло до неї, ніби до своєї молодшої іпостасі. Всі вони годували одне одного тортом; незабаром виставлені ярусами циліндри були вже ніби випотрошені шакалами. Затим вони з’єднали свої брудні руки і, спершись спинами на зігнуту статую, на лівій сідниці якої Зукі намалювала губною помадою і глазур’ю кривозубу вишкірену мармизку, завели хоровод, на прадавній манір наспівуючи «Emen hatan, Emen hetan» та «Har, har, diable, diable, saute ici, saute lá, joue ici, joue lá!».

Джейн, уже найп’яніша з них, спробувала проспівати всі станси тієї невимовної якобінської пісні пісень — «Tinkletum Tankletum», — допоки регіт і алкоголь не знесилили її пам’ять. Ван Горн прожонглював спершу трьома, тоді чотирма, а тоді вже й п’ятьма мандаринами, обриси його рук розмилися від несамовитої швидкості. Крістофер Ґебріел вистромив голову з бібліотеки, аби глянути, що то там за веселощі. Фідель подав мариновані яєчка капібари, які приберіг для них. Вечір проходив вдало; але коли Зукі запропонувала піти й скупатися всім гуртом, Дженні виголосила з певною мірою твердості:

— Воду спустили. Ванна забруднилася, чекаємо, коли приїде чистильник басейнів із Наррагансетта і проведе дезінфекцію.

Тож Александра приїхала додому раніше, ніж очікувала, налякавши няньку, що лежала на дивані, переплівшись із хлопцем. Вона відступила з кімнати, повернулася за десять хвилин і заплатила зніяковілій няньці. Дівчина була з родини Арсено й жила в середмісті; вона сказала, що друг підкине її додому. Наступним кроком Александри було прокрастися до кімнати Марсі й перевірити, чи її донька, вже сімнадцятирічна і сформована жінка, спить цнотливим сном. Однак протягом кількох нічних годин образ блідих стегон доньки Арсено, що обплели волохаті сідниці безіменного хлопця, його джинси спущені саме достатньо, щоб дати свободу геніталіям, у той час як вона зовсім роздягнута, палив розум Александри, як той місяць, що плине задки крізь обскубані, збурені хмари.

Вони зустрілися, всі троє, як у давні часи, в домі Джейн Смарт — фермерському будиночку на масиві Коув, який для Джейн став великим кроком назад, це правда, після шикарного вікторіанського маєтку на тринадцять кімнат, з коридорами для прислуги, дерев’яним різьбленням і канделябрами з вітражного скла, яким вони з Семом володіли у свої славетні дні на Вейн-стрит, за один квартал від Оук, подалі від води. Її теперішній дім був двоярусним фермерським будиночком, розташованим на стандартній чверті акру, його обшиті вагонкою стіни пофарбовані в кислотно-блакитний колір. Попередній власник, безробітний інженер-механік, котрий зрештою подався до Техасу в пошуках роботи, проводив свій вільний час, якого йому не бракувало, «антикваруючи» крихітну хатину: встановлюючи соснові комоди, фальшиві квадратні балки й сучкуваті дерев’яні панелі зі штучними слідами від стамески, навіть установив вимикачі світла у формі дерев’яних насосних ручок і туалетний бачок, обшитий дубовими бочковими клепками. На деяких стінах були вивішені теслярські інструменти — рубанки, рамні пилки, скобелі; а на місці стику двох ярусів була встановлена невелика прядка. Джейн успадкувала все це хаотичне нагромадження пуританства без жодного явного протесту; однак байдужість, як її власна, так і дітей, поволі звели нанівець ефект дорогоцінності. Обструганими ножем вимикачами світла клацали з грубим поквапом. Щойно з туалетного бачка від удару відбилася одна клепка, як усі вони в одну