Читати книгу - "Лише секунда"

— Шкода тільки, що пандус ніяк не зроблять, тоді я б і сам спускався, — зітхнув чоловік.

Жінка махнула рукою і промовила:

— Я завжди допомагатиму тобі.

Вона поклала руку йому на плече, і двоє неспішно рушили вглиб двору. Неподалік від їхнього під’їзду були сходи, що вели вниз до входу в підвал. Поруч зі сходами на люку, навколо якого розтанув сніг, лежав великий чорний дворняга з сумними очима.

— Подивися, який цікавий пес: весь чорний, неначе попіл, а одне вухо біле-біле, ніби його хтось недофарбував, —

сказав чоловік. — Сумний і худий. Голодний, напевно. Треба б його нагодувати.

— Може, потім? — запропонувала жінка, але він заперечливо похитав головою.

— Хто знає, що потрібно буде зробити потім, а зараз йому дуже треба поїсти.

— Гаразд, почекай тоді мене тут, — покірно погодилася вона й повернулася до під’їзду.

Чоловік у візку якийсь час мовчки спостерігав за псом, який напружився, очікуючи покарання, і неспокійно бив хвостом по асфальту, дрібно тремтячи.

— Не бійся, друже, — ніжно сказав чоловік. — Ніхто тебе не скривдить. Потерпи трохи, потім повернеться весна, тепло. А там, брате, заживемо. Прорвемося.

Собака уважно вислухав його і, здається, заспокоївся.

Жінка з маленькими сильними руками повернулася, несучи в руках газетний згорток. Вона розгорнула його і поклала перед псом. Той підхопився, швидко обнюхуючи порізану великими шматками ковбасу, але не їв, з не­до­вірою позираючи на людей.

— Давай, друже, — підбадьорив його чоловік, і собака накинувся на їжу.

Він швидко хапав великі шматки і ковтав, майже не жуючи. З’ївши приблизно половину, собака голодно оглянув залишки, але не став їх чіпати.

— Лишаєш на потім? — запитала жінка. — Не треба, ми тобі ще принесемо.

Пес знову влігся на теплому люку і дивився на людей знизу вгору сумними очима.

— Послухай, що написано, — мовив чоловік, нахи­ляючись з інвалідного візка до засмальцьованою ковбасою газети, що лежала на землі. — Вчора, четвертого січня, у віці дев’яносто трьох років померла єдина у світі людина, що пережила два атомних бомбардування, — Цутому Ямагучі.

Жінка зітхнула і взяла його за руку. Вони помовчали трохи, немов би прощаючись із незнайомим японським чоловіком, і рушили до проходу, що вів із двору на вулицю. Пес дочекався, поки вони зникнуть, повернувся до газети і взяв найбільший зі шматків ковбаси, що лежав на фотографії старого японця, який пильно дивився з газетної сторінки. Собака повільно спустився сходами, що вели в підвал. Там біля дверей лежав, скрутившись, обгорнутий лахміттям, чоловік. Пес обережно підійшов до нього і поклав шматочок ковбаси поряд із його головою. Він деякий час сидів поруч із людиною, а потім наблизився і лизнув обличчя. Чоловік жодним чином не відреагував, жодна клітинка його тіла не відповіла на дотик. Собака стояв поруч і важко дихав, випускаючи з рота хмари пари. Потім він лизнув людину наполегливіше, захоплюючи підборіддя, ніс і повіку. Проте та залишилася нерухомою. Собака злякано оббіг тіло, обнюхав, сів поруч і тихо заскиглив. Тонкий монотонний звук піднімався догори і виходив у двір, заповнюючи його собою. Потім звук зробився ледь чутним, а пізніше затих. Пес лежав поруч із чоловіком, поклавши голову на його нерухомі коліна. Сльози стікали по його морді і губилися в чорному лахмітті.

***

Секунди складалися у хвилини, хвилини в години, а дні змінювали один одного. Цієї зими погода була мінливою. То гримучі морози сковували місто в крижаних обіймах, то тривала відлига занурювала його в сіро-брудну палітру калюж. Було або красиво, але холодно, або не холодно, але противно і сиро. І лише в лічені миті все було майже ідеальним. У такі секунди як ніколи багато людей кажуть: «Як добре, що саме зараз я перебуваю саме тут». Одна секунда щастя, після якої тобі знову щось знадобиться.

Нас вкинули у це життя. Не запитали заздалегідь, не провели співбесіду, не дали можливості задати уточнюючі питання, не надали часу на обдумування. Ніяких «я згоден» або «я відмовляюся». Просто сказали: «Летіть, метелики!» І ми махаємо крилами, насолоджуючись своєю свободою, але не знаючи, що з нею робити. Забиваємо себе різними заняттями і, якщо виходить, говоримо: «У мене цікаве насичене життя».

І що з того, метелику? Коли я дивлюся на яскраву роз­мальовку твоїх крил, як ти пурхаєш, перелітаючи з квітки на квітку, то мимоволі й сам починаю відчувати проникливо. І мій подих перехоплює, а в самому краєчку ока народжується сльозинка. Я знімаю її мізинцем і простягаю тобі. Я напою тебе, лети до мене! Сідай зручніше. А чого ти кривишся?! Так, вона солона, адже це моя сльоза. Вона прозора і чиста для погляду, але солона на смак. Ти вічно незадоволений, мій метелику. Я подарував тобі крила і зробив тебе вільним. Я не чекаю від тебе подяки і не стану вказувати, але що ти хочеш від мене? Навіщо просиш забрати свободу? Я не будуватиму для тебе золоту клітку. Я не винен, що ти можеш вибрати найважливіше бажання, але крутиш головою, намагаючись підгледіти його в інших. Ти хочеш, щоб мої сльози не були солоними, як морська вода? Ти хочеш забрати в них смак — що ж залишиться натомість? Я дивлюся на тебе — і моє око радіє, але душа неспокійна. Я дав тобі лише секунду. Лише секунду на моєму годиннику, і вона скоро закінчиться. Це завжди відбувається несподівано. Давай-но я відправлю тебе в місто. У холодне зимове місто, де сутінки співають свої пісні. Я посаджу тебе на долоню і легенько дмухну. І ти полетиш його вулицями, заглядаючи у вікна і кружляючи навколо тьмяних вуличних ліхтарів. Метелики не літають взимку? Нічого. Гадаю, цього ніхто не помітить. Люди надто поспішають, щоб думати про це. Вони рідко дивляться в небо. Це місто сповнене примарами, а їм байдуже. Вони виходять на вулицю і мовчазно крокують тротуарами. А треба лише підвести голову, подивитися навколо і запитати себе: «А що, як частина цих людей — насправді привиди?» І ти одразу зрозумієш, що так воно і є. Відразу ж збагнеш, що ці набиті вагони метро, ці автомобільні затори, ці стовпотворіння і черги створюють примари. Подивися на те, що він котить у візочку в супермаркеті. Хіба нормальна людина купить таке?

Лети, метелику, нехай