Читати книгу - "Похований велетень"

Й ось човняр їх погукав, і вони обережно спустилися по невеликих каменях туди, де він притримував довгою жердиною два кошики, які гойдалися на воді.

— Їх добре вистелено шкурами, — сказав човняр. — Ви майже не відчуватимете холоду від річки.

Хоча йому й боліло згинатись, Аксель обома руками підтримував Беатрис, аж поки вона щасливо опустилась у перший кошик.

— Не намагайся вставати, принцесо, бо можеш перекинутись.

— А ти не сідаєш, Акселю?

— Сідаю поруч із тобою. Дивися: цей добрий чоловік міцно прив’язав нас одне до одного.

— Акселю, не залишай мене тут саму.

Та, навіть говорячи це, Беатрис уже виглядала спокійнішою, ніж на березі, й лягла собі на дно кошика, наче дитина, котра от-от засне.

— Добрий пане, — сказав Аксель, — бачите: моя дружина тремтить від холоду. Чи не знайдеться у вас щось таке, щоби її накрити і що ви могли би нам позичити?

Човняр також дивився на Беатрис, яка згорнулася, лігши на бік, і заплющила очі. Раптом він зняв із себе одну зі шкур і, нахилившись, накрив нею Беатрис. Вона мовби цього й не помітила: очі її так і залишалися заплющеними, — тож подякував йому за турботу Аксель.

— На здоров’я, друже. Залиште все в елінгу внизу, а я потому заберу. — Чоловік жердиною підштовхнув їх до течії. — Не вставайте і тримайте палицю напоготові, щоби не заплутатись у водоростях.

На річці стояв лютий холод. То тут, то там пропливали брили льоду, проте кошики легко їх обминали, іноді м’яко вдаряючись один в одного. Формою кожен кошик нагадував човен: із носом і кормою, — та вони мали схильність крутитися, тому час від часу на очі Акселеві потрапляв елінг, який усе ще було видно на березі вгору за течією.

Крізь осоку, яка погойдувалась обабіч від них, уже проливався світанок, і течія, як і обіцяв човняр, не була надто швидкою. Втім, Аксель усе одно постійно озирався на кошик Беатрис, який виглядав так, наче був по вінця наповнений тваринячими шкурами, і присутність жінки виказували тільки декілька пасем волосся, які виглядали з кошика. Одного разу Аксель крикнув їй: «Ти не встигнеш і оком змигнути, як ми вже будемо там, принцесо!» А що відповіді він не дочекався, то дотягнувся до її кошика й підсунув його ближче до себе.

— Принцесо, ти спиш?

— Акселю, ти ще тут?

— Звичайно, я тут.

— Акселю, мені здалося, що ти знову мене покинув.

— Чому це я мав би тебе покидати, принцесо? До того ж човняр дуже міцно зв’язав наші кошики докупи.

— Не знаю, наснилося мені це чи пригадалося. Та я щойно бачила, як стою в нашій кімнаті, а навколо глупа ніч. Це було давно, і я загорталась у накидку з борсучих шкур — ту саму, яку ти колись із любов’ю зшив мені в подарунок. Отак я і стояла, а було це в нашій старій кімнаті — не в тій, де ми живемо зараз, — тому що вздовж стіни зліва направо простягалися гілки бука, і я дивилася, як по стіні повільно повзе гусениця, і запитувала себе, чому гусениця не спить, адже вже так пізно...

— Бог із нею, з тією гусеницею. Ти сама чому не спала і посеред ночі розглядала стіни?

— Думаю, я стояла так тому, що ти пішов і покинув мене, Акселю. Можливо, хутро, яким мене накрив човняр, нагадало мені про ту накидку, бо я загорталась у неї, коли там стояла, — в ту, яку ти пошив для мене з борсучих шкур і яка потому згоріла в пожежі. Я дивилася на гусеницю і питала, чому їй не спиться та чи вміє взагалі така істота розрізняти день і ніч. Але, мені здається, що причина все-таки була в тому, що ти пішов, Акселю.

— Поганий сон, принцесо, а може, ще й гарячка починається. Та ми вже зовсім скоро будемо біля теплого вогню.

— Ти ще тут, Акселю?

— Звичайно, я тут, і елінг уже давно зник із очей.

— Тієї ночі ти покинув мене, Акселю. І нашого дорогого сина — також. Він пішов за день чи за два до того, сказавши, що не має жодного бажання бути вдома, коли ти повернешся. Тому я була зовсім сама в нашій старій кімнаті, а навколо стояла глупа ніч. Але тоді ми мали свічку, і я могла роздивитися ту гусеницю.

— Дуже дивний сон тобі наснився, принцесо. Це все, напевно, від гарячки та від холоду. Шкода, що сонце встає так неквапливо.

— Ти маєш рацію, Акселю. Мені холодно навіть під шкурою.

— Я зігрів би тебе у своїх обіймах, але ріка не дозволяє.

— Акселю, може таке бути, що наш син колись покинув нас у гніві, а ми зачинили за ним двері, звелівши йому не вертатися?

— Принцесо, перед нами у воді щось є. Може, якийсь човен застрягнув в очереті.

— Акселю, тебе відносить усе далі вбік. Я тебе вже майже не чую.

— Принцесо, я тут, поруч із тобою.

Він сидів на дні кошика, простягнувши ноги, але зараз обережно став навприсядки, тримаючись обома руками за краї кошика.

— Тепер мені його видно ліпше. Це — маленький човен, і він застрягнув в очереті біля вигину берега. Ми пливемо просто туди, і потрібно бути уважними, щоби ми також не застрягнули.

— Акселю, не лишай мене.

— Принцесо, я тут, біля тебе. Але дозволь мені взяти палицю, щоби ми могли триматися на відстані від заростів.

Тепер кошики пливли ще повільніше, ніж раніше, їх затягувало в напрямку мулистої заводі — там, де річка повертала. Запхнувши палицю у воду, Аксель виявив, що легко дістає нею до дна, проте варто було йому спробувати відштовхнутися до середини плеса, як дно річки мовби ковтнуло кінець палиці, позбавляючи його точки опори. І ще він побачив — у ранковому світлі, яке пробивалося крізь високу осоку, — що водорості густо оповили обидва кошики, так наче хотіли їх міцно прив’язати до цієї застояної заводі. Човен уже був майже перед ними, і, поки кошики кволо дрейфували до нього, Аксель виставив палицю й, упершись нею в корму човна, різко їх зупинив.

— Муже мій, це вже другий елінг?

— Ще ні. — Аксель кинув погляд туди, де річка все ще жваво текла вниз