Читати книгу - "Засвідчення"

Чи ця невидима пляма тепер розповзається по всьому світу?

Уже подумки переглядаючи, коли його свідомість почала відновлюватися, знову почала функціонувати, що він міг би зробити інакше. Що, як це «що» взагалі було, могло б створити якусь різницю, або ж саме так усе й мало відбутися. У цьому всесвіті. Цього дня.

— Вибачте, — промовив він у машині — ні до кого: ні до Ґрейс, ні до Чіні, ні навіть до Вітбі. — Вибачте. — Але за що? Яка його роль у цьому?

Коли він доїхав до підніжжя пагорба, що вів до його будинку, радіорепортажі почали відбивати його реальність скалками і відблисками світла. Щось сталося на військовій базі, можливо, пов’язане із «докладанням зусиль для екологічного очищення». Були там і дивні спалахи, й чудні звуки, і стрілянина. Але ніхто нічого не знав. Напевне.

Окрім того, що наразі Керманич знав, — одну річ, яка уникала його, ховалася від нього у водних глибинах, так занурюючись, що годі було це розпізнати. Виявлено допіру, а вже й запізно чимсь зарадити. Бо, за тими похилими плечима й за нахилом голови директорки — там, у втіленому наближенні, во плоті — Керманич остаточно збагнув: та дівчинка на фотографії, поряд із доглядачем маяка, ото й була директорка — у дитинстві. У цій похилості чи крені плечей було, попри різні ракурси та велику відстань років, щось непомильне, якщо ви його шукаєте. Тепер, побачивши це, він уже не міг не бачити. Там, захована на просторах, із фотографії на директорській стіні дивилася сама директорка, вона в дитинстві, увічнена на світлині «Науково-спіритичною бригадою», поряд із Солом Евансом, чиї слова прикрашають мур топографічної аномалії у живій тканині. Вона задивлялася на це фото щодня у себе в кабінеті. Вона вирішила розмістити це фото там. Вона обрала жити у Блікерсвілі, в будинку, напханому по зав’язку реліквіями, які, можливо, належали якимсь кревнякам із материнського боку. Хто у Південному Окрузі це знав? Чи то була ще одна змова сам-на-сам, і директорка приховувала це за власним бажанням?

Припустімо, що він має слушність: вона побувала на маяку просто напередодні Події. І вона вийшла назовні, доки не зайшла межа. Вона знала забуте узбережжя, як себе саму. Спостерігалися ті речі, яких вона ніколи не довіряла паперові, а просто лише тому, ким була, звідки прийшла.

Як розумів Керманич, директорка була однією з останніх, хто бачив Сола Еванса живим.

Він дотягся якось до будинку, посидів там хвильку, почуваючись побитим, виснаженим, нездатним осягнути те, що відбувається. Піт аж хлющав із нього, сорочка просякла потом, спортивна куртка загубилася, чи не лишившись у Південному Окрузі. Він вийшов із машини, шукаючи прихований обрій за річкою. Чи то не слабкі спалахи полум’я або світлові сигнали отам? Чи не приглушене відлуння вибухів? А чи це тільки його уява так розгулялася?

Коли він озирнувся на ґанок, там була жінка, біля кота, на східцях. Він відчув скоріше полегшення, аніж подив.

— Привіт, Мамо.

Вона була майже такою самою з лиця, як і завжди, от тільки висока мода трохи роздалася, що означало: під шикарною темно-багряною курткою в неї, напевно, якийсь бронежилет. Вона ще й носить зброю. Волосся в неї було стягнуте назад у кінський хвіст, що додавало суворості рисам обличчя. Риси обличчя відбили муки й тягар якогось невпинного затьмарення і якогось болю.

— Привіт, Сину, — мовила вона, коли він протиснувся повз неї.

Керманич дозволив їй переговорити з ним, коли відмикав парадні двері, потім пройшов до спальні та почав пакувати речі. Більшість його одягу було випрано, вичищено та поскладано до шухляд. Це допомогло йому швидко та акуратно скласти одежу до валізи. Упакувати туалетні знадоби з сусідньої ванної кімнати, узяти портфель, повний грошей, паспортів, пістолетів і кредитних карток. Питаючи сам себе, що ж забрати з вітальні, з особистих речей. Певно, фігурку з шахівниці. Він багато пропускав повз вуха з того, що казала мати, бо всуціль зосередився на своєму завданні. Щоб виконати його бездоганно.

Там стояла Ґрейс, чекаючи, щоб зустріти директорку, а він благав її піти геть, благав її крутнутись у дверях і тікати, мов від чуми, тікати туди, де є бодай якась безпека. Але вона цього так і не зробила, не дозволяла йому себе відтягнути, а він-бо застосував до неї увесь запас своїх сил, що їх, як на його панічний стан, було багатенько. Але хай він побачить пістолет, прихований у заплічній кобурі! Начебто це могло заспокоїти його. «У мене є свої накази, і вони — не ваша турбота». Але на ту мить він уже покинув її орбіту, звільнився від усього, що пов’язувало його з Південним Округом.

Мати змусила його припинити пакування, замкнула валізу, яку він усе ж таки напхав, і, взявши Керманича за руку, поклала йому щось у долоню.

— Проковтни це, — сказала вона.

Пігулка. Маленька біла пігулка.

— Що це?

— Просто проковтни.

— Чому б мене просто не загіпнотизувати?

Вона проігнорувала його, підводячи до крісла в кутку.

Він сів, обважнілий і похололий від власного поту.

— Поговоримо після того, як проковтнеш пігулку. Після того, як приймеш душ, — сказала вона різким тоном, який уживала в розмовах із ним, коли хотіла припинити дискусію чи дебати.

— У мене немає часу на душ, — сказав він. Дивлячись на шпалери, які почали розмиватися. Тепер він житиме у самісінькому центрі коридорів. Не торкнеться жодної поверхні. Поводитиметься як примара, що знає: хай-но торкнеться когось або чогось, то цей дотик пройде скрізь когось чи щось, і це створіння одразу дізнається, що привид живе у стані Чистця.

Сіверенс уліпила йому сильного потиличника, і Керманич знову зміг усе чути.

— У тебе був шок. Бачу, що в тебе був шок, сину. У мене й самої було їх кілька за пару годин. Але я вимагаю: почни знову думати. Мені треба, щоб ти був присутній.

Він поглянув на неї знизу вгору, таку схожу і не схожу на його рідну матір.

— Добре, — сказав він. — Добре. — Він узяв пігулку, проковтнув, схопився на ноги, поки ще мав волю, та попрямував до ванної. Там, у директорських очах, не було нічого незвичайного. Узагалі нічого.

У душі він розридався, тому що все одно не міг стерти відчуття тієї стіни зі своєї долоні, хоч би яких тяжких зусиль докладав. Не міг струснути відчуття розрідження дощу, погляду на обличчя Вітбі, відчуття неподоланної твердості Ґрейс — чи то факту, що все у нього відбулося годину тому, і він досі намагається скласти все це