Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

дня узявся ходити до класів. Особливих здібностей до якоїсь науки в ньому не виявилось; відзначився він більше пильністю та охайністю; але зате виявився в ньому великий розум з другого боку, з боку практичного. Він відразу збагнув і зрозумів діло і повівся у відношенні до товаришів достоту таким способом, що вони його пригощали, а він їх не тільки ніколи, а бувало навіть іноді, приховавши одержані гостинці, потім продавав їм же. Ще дитиною він умів відмовити собі у всьому. З даної батьком полтини не витратив ні копійки, навпаки, того ж року вже зробив до неї прибуток, показавши спритність майже незвичайну: виліпив з воску снігура, пофарбував його і продав дуже вигідно. Потім протягом деякого часу пустився на інші спекуляції, а саме ось які: накупивши на ринку їстівного, сідав у класі коло тих, що були багатші, і як тільки помічав, що товариша починало нудити, ознака підступаючого голоду, він вистромляв йому з-під лави ніби невмисне ріжок пряника або булки і, роздратувавши його, брав гроші відповідно до апетиту. Два місяці він проморочився в себе на квартирі без спочинку коло миші, яку посадив у маленьку дерев’яну кліточку, і домігся нарешті того, що миша ставала на задні лапки, лягала і вставала з наказу, і продав потім її теж дуже вигідно. Коли набралося грошей близько п’яти карбованців, він торбочку зашив і почав складати другу. У відношенні до начальства він повівся ще розумніше. Сидіти на лаві ніхто не вмів так смирно. Треба зауважити, що вчитель був великий любитель тиші й гарної поведінки і терпіти не міг розумних і гострих хлопчиків: йому здавалось, що вони доконче мусять з нього глузувати. Досить було тому, хто потрапив на увагу з боку дотепності, досить було йому тільки ворухнутися або якось ненароком моргнути бровою, щоб підпасти відразу під гнів. Він його гнав і карав немилосердно: «Я, брат, з тебе вижену задирливість і непокору! — казав він. — Я тебе знаю наскрізь, як ти сам себе не знаєш. Ось ти в мене постоїш навколішках! ти в мене поголодуєш!» І бідний хлопчик, сам не знаючи за що, натирав собі коліна й голодував цілі доби. «Здібності й обдаровання? Усе це дурниці! — казав він, — я дивлюся тільки на поведінку. Я поставлю повні бали з усіх наук тому, хто ні аза не знає, та поводиться похвально; а в кому я бачу лихий дух та насмішкуватість, я тому нуль, хоч би він Солона[203] заткнув за пояс!» Так казав учитель, що не любив на смерть Крилова[204] за те, що він сказав: «Про мене краще пий, та діло розумій», — і завжди розповідав з насолодою в обличчі і в очах, як у тій школі, де він викладав перед цим, така була тиша, що чути було, як муха летить, що жоден з учнів протягом цілого року не кашлянув і не висякався в класі, і що до самого дзвінка не можна було дізнатися, чи був там хто, чи ні. Чичиков відразу збагнув дух начальника і в чому має полягати поведінка. Не ворухнув він ні оком, ні бровою за весь час у класі, хоч би як щипали його ззаду; як тільки пролунав дзвінок, він кидався прожогом і подавав учителеві поперед усіх тривух[205] (учитель ходив у тривуху); подавши тривух, він виходив перший з класу і пильнував йому здибатися разів три на дорозі, раз у раз скидаючи шапку. Справа мала цілковитий успіх. За весь час перебування в школі він був на найкращому рахунку і на випуску одержав повне удостоєння з усіх наук, атестат і книгу з золотими літерами: за зразкову пильність і благонадійну поведінку. Вийшовши з школи, він опинився вже юнаком досить привабливого вигляду, з підборіддям, що зажадало бритви. В цей час помер батько його. У спадщині виявилися чотири заношені без вороття фуфайки, два старі сурдути, підбиті смушками, і незначна сума грошей. Батько, як видно, був тямущий тільки в пораді складати копійку, а сам наскладав її небагато. Чичиков продав зразу ж ветхий двірок із клаптиком земельки за тисячу карбованців, а родину перевів до міста, наміряючись осісти в ньому й стати на службу. В цей самий час був вигнаний зі школи за дурість чи іншу провину бідний учитель, любитель тиші й похвальної поведінки. Вчитель з горя узявся пити, нарешті й пити йому було ні на що; хворий, без шматка хліба й допомоги, пропадав він десь у непаленій, забутій халупці. Колишні учні його, розумники й дотепники, в яких йому ввижалася повсякчас непокора й задирлива поведінка, дізнались про жалюгідне його становище, зібрали зразу для нього грошей, продавши навіть багато потрібного; один тільки Павлуша Чичиков відмовився браком і дав якогось п’ятака сріблом, якого тут же товариші його кинули, сказавши: «Ех ти, жила!» Затулив обличчя руками бідний учитель, коли почув про такий вчинок колишніх учнів своїх: сльози градом полилися з погаслих очей, як у безсилої дитини. «При смерті, на одрі, привів Бог заплакати», — промовив він кволим голосом і важко зітхнув, почувши про Чичикова, додавши тут же: «Ех, Павлуша! Ось як зміняється людина! А який же був доброзвичайний. Нічого буйного, шовк! Піддурив, дуже піддурив…»

Проте не можна сказати, щоб натура героя нашого була така сувора й черства, і почуття його були такі притуплені, щоб він не знав ні жалю, ні співчуття. Він почував і те, і друге; він би навіть хотів допомогти, але тільки щоб не полягало це в значній сумі, щоб не рушити вже тих грошей, які покладено було, не рушити; одно слово, батькове напучення: бережи й складай копійку — не пішло намарне. Але в ньому не було прив’язаності до грошей власне для грошей; ним не володіли скнарість і скупість. Ні, не вони рухали ним, йому ввижалося спереду життя у всіх вигодах, з усякими достатками, екіпажі, дім, добре впорядкований, смачні обіди — ось що безперервно носилося в голові його. Щоб нарешті потім, згодом, скуштувати неодмінно всього цього — ось для чого складалася копійка, скупо відмовлювана до часу і собі, і іншому. Коли пролітав повз нього багач на гарних дрожках, на рисаках у багатій упряжі, він, як укопаний, спинявся на місці і потім, опам’ятавшись, як після довгого сну, казав: «А був же конторник, волосся носив кружком!»[206] І все, що тільки тхнуло багатством і достатком, справляло на нього вражіння, незбагненне для нього самого. Вийшовши