Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

Ганна Семенівна (стискуючи плечима іде). Та до якої ж пори? Дитина он...

Рита. Мамо, мамо! Я сама, я сама...

Ганна Семенівна зітхає й виходить.

Рита. Чого ти такий, Нію? Чого? Ти ще не простив мені, ні?

Корній. Нічого, Рито, нічого... Що ж там прощати? Нічого нема... Нічого.

Рита. Ні, ти якийсь став інший... Ти всю дорогу мовчав, тут мовчиш. Що ти думаєш, скажи? Скажи все, я все зроблю, ну, скажи ж...

Корній. Та нічого ж, Ритонько... Нічого... Все це якось не так... Не так все це в нас... От і все...

Рита. Що ж не так? Що?

Корній. Ну, все оце... Якось ненормально...

Рита. Що ж тут ненормального? Що я люблю свою дитину? Хіба ж ти її не любиш?

Корній. Люблю... А, Рито, люблю... Тільки ми між собою. Та я не знаю... Не так все це. Не повинно так бути...

Рита. Що ж між нами?.. Може, ти мене вже не любиш? Ну, говори прямо! Говори.

Корній. О, ні, люблю... А-а, люблю так, що... І сам не думав, що так люблю. І Лесика, і тебе. І от... От це й незрозуміло й ненормально.

Рита. Та що ж ненормально? Може, думаєш, я не люблю тебе? Думаєш, зрадила тобі? Це думаєш?

Корній. Ні... Я вірю тобі.. (Хоче встати.)

Рита. Та куди ж ти? В чому ж річ?

К о р ц і й. В чому?.. Ха, в чому. Щось ще єсть... А, Рито, .тут ти мене не зрозумієш. Тут, я бачу, ти мене не зрозумієш. Ти мене не зрозумієш. І говорить не варто... А, не варто... Ні-ні.. (Хоче встати.)

Рита (не пускаючи). Та сиди ж, Нію... Чого ж я тебе не зрозумію? Мистецтво? Так?

Корній. Так, мистецтво.

Рита. Ну, то чом же я тебе не зрозумію? Чом? Хіба ж я тебе досі не розуміла? Хіба я не була тобі товаришем? Хіба я не боліла твоїми болями й не раділа твоїми радощами? Нію? Хіба ти можеш мені дорікнути? Хіба ж я тебе не любила, не зливала своєї душі з твоєю? Нію? Мужу мій? Навіщо ж таке говорити своїй найближчій людині? Навіщо ж так безумно мучити її й себе? А дитина? Чим же вона винна? Чим її можеш докорити? Що любиш її? Але ж вона не винна за це. Ну, не люби її, викинь на вулицю, забудь, покинь...

Корній. А, якби я міг викинути!

Р и т а. А ти б хотів? І мене хотів би викинути? Хотів би? Ну, викидай... І з чим же ти зостанешся? Ти будеш порожній, бо життя тільки в цьому, це єсть най людське. Приймеш холодну, гарну Сніжинку? Красу? Життя, Нію, не в красі, краса в житті, в любові, ось в цьому! (Показує на Лесика.) Це єсть людське... Нію, Нію, ну, що ж з тобою сталося, ти ж мій єдиний, чулий, добрий... Нію, як можеш ти нас так мучити, як можеш, за віщо? Ну, вдумайся сам, як ти нас усіх мучиш! За що? Що ми тобі зробили? Що любимо тебе, що... Ой, Нію, Медведю мій прекрасний, я ж люблю тебе так, що в той день помру, як побачу, що ти не хочеш більш мене. Скільки я перемучилась за ці дні... О Боже! І знаєш, що рішила? Знаєш? Що я вб’ю тебе, Лесика і себе! Я не можу жити без вас... Я не знаю, кого я більше люблю, тебе чи Лесика, але знаю, що без половини серця жити не можу, Нію! Хай ці інстинкти дикі, сліпі — я не можу... От і знай це... Ну, обніми ж мене, обніми, пригорни, я так змучилась за тобою, так витягнулось все серце до тебе і до... до дитини нашої...

Корній (зворушений, обіймаючи, сильно пригортає до себе). Рито моя. Рито моя...

Рита. Твоя, твоя, милий, вся твоя. Ми всі троє — одно... Пам'ятаєш у Кіплінґа? Пам’ятаєш: «ми всі троє — одно»22? І от нас троє, і ми всі одно... (Десь чується тиха приглушена гра на скрипці.) Хто то грає? Ах, то італья-нець-композитор...

Корній. Як гарно грає...

Рита. Він грає нам... Правда?.. Як у нас будуть гроші, ми купимо піаніно, і я буду тобі грати... Ти будеш малювати, а я гратиму тобі. Пам’ятаєш, ти казав, що тобі найкраще пишеться під музику. І Лесик буде тут, тобі щіточки й фарби подавати... А я всю душу виграватиму тобі, а ти візьмеш її в свою душу і з неї передаси на полотно. І ми разом будемо творити, всі троє, бо ми «всі троє — одно». Правда? Правда?

Корній. Правда... Лесик спати хоче, дивись, оченята які стомлені...

Рита. Зараз, зараз... Втомлені, втомлені оченятка мої, втомлені бідні мої, пелюсточки мої бліді, ніжні... Зараз спатоньки... О, дитино, яка ж ти стала! Ой, яка ж ти стала, бідна моя! (Схиляється і з скорбною любов’ю дивиться на сина.)

Корній, наче вкопаний, впивається в них очима. Входить Ганна

Семенівна, тихо підходить, пильно подивляючись на обох.

Рита (несвідомо, поринувши вся в скорб, задумливо шепоче). Дитино... Бліда... Стомлена зірка моя...

Корній, ніби боячись злякати, спугнути, тихо, обережно підводиться і, не зводячи з них очей, хоче йти до полотна.

Рита (повернувшись до нього). Нію, дивись...

Корній (хапливо, з ляком). Рито, Рито, не говори, не ворушся, стій так... Хвилиночку, ради Бога!

Рита (здивовано). Що ти? (Зрозумівши.) Ага, ну, добре... Може, стати там?

Корній. Ні-ні-ні... Стій так... Мамо, о дійдіть! А може, справді, сюди... Я тільки одну рисочку... (Хапається, хвилюється.)

Ганна Семенівна. Ну, от, уже напало... Господи!

Рита (злякано). Мамо, мамо, не треба, ради Бога!

Ганна Семенівна (стискує плечима). Дитина ж спати хоче. Що ви мучите її?

Корній. Мамо! Ради Бога... Ну, що це таке? Сюди, Рито. Клади на стілець сюди, так. Сама сідай. Одну хвилиночку... Одну рисочку... Її знаєш, тоді не видно було, не так, тепер... лучче. Таке страждання... Це іменно те, що треба. Це іменно вона... Схились, трошки піднімись, так... Тепер... дивись. Трохи не так... Ні-ні, нічого. Видно, видно... (Вдивляється зблизька.) Так-так... Воно. Воно...

Ганна Семенівна (стискує плечима). Радіє, що воно... «Рисочка». Та ти в душу подивись, там ще більша мука. Радіє! Господи!

Корній (одмахується). А, мамо! Трошки вище ще. Рито.