Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

У канікул, як і у відпустки, є одна неприємна властивість — миттєво пролітають і швидко закінчуються. Ось, пам'ятаю зі школи... Ідуть травневі останні уроки і ти, дивлячись у вікно, катаєш в думці чудову цифру: «Дев'яносто два»! Три місяці абсолютної свободи та цілковитого неробства. Дев'яносто два! Це число просто не вкладається в голові і здається нескінченним. Ціле літо... І ти ледь досиджуєш останні дні на заняттях у передчутті цього величезного щастя... А потім, — оком не встиг блимнути, як на календарі перше вересня.

Утрирую, звісно… але й не надто. І тим швидше проносяться канікули, чим більш насичені вони яскравими подіями.

Ось і тепер... Вирішив відпочити трохи від суєти мирської, скуштувати, так би мовити, всю насолоду медового місяця, а глянь — дні коротші, ночі — холодніші, трава і ліс — жовтіший. А вода в озері вже не пестить, а бадьорить. Загалом закінчилося безтурботне літо, а разом з ним настав час приймати остаточне рішення.

Навіть не так, рішення прийняте і вже давно навіть не обговорюється. Настав час діяти.

Коли я оголосив про це Зориці, заодно зробивши останню спробу відмовити її, то замість відповіді отримав лише притиснуту до губ долоньку.

Збиралися недовго. Та й яке у нас майно? Одяг та зброя. І трохи їжі.

Упакували все в торбу, її прилаштували на спину Зориці, дівчина, у свою чергу, всілася мені на плечі — і полізли у воду.

Ні, звичайно ж, спершу був докладний інструктаж, що під водою, швидше за все, виявиться не тільки вхід, а й вихід із переходу між світами — інакше як би до нього потрапила істота, яка живе під водою? Тому, найважливіше, не розгубитися і затримати дихання якомога довше. Ризик, що прохід відкриється на позамежній глибині, звичайно теж був у наявності. Але мінімальний. Бо в цьому не було сенсу... Навіщо будувати перехід, якщо ним не можна буде скористатися нікому, окрім глибоководних чудовиськ?

А, судячи з того, що переважна більшість терміналів таки були розташовані на суші, можна припустити, що їхні будівельники все ж таки дихали не зябрами.

Страшно? Швидше ні, ніж так… Побоювання, звичайно, були. Вигляд того, що залишилося після несанкціонованого переходу від лжемонаха, ще не забувся, але віра в удачу — сильніша. Тому і Зорицю взяв на спину, щоб вся ця система вважала нас за єдиний організм.

— Ну, щасти нам… — я добрався до місця, поміченого жердиною. — Три глибокі вдихи і затримуємо дихання.

У відповідь руки Зориці міцніше обійняли мене за плечі.

— Один, два, три…

Сів на дно і, долаючи опір води, штовхнув себе вперед.

В очах уже звично потемніло, потім — закружляв калейдоскоп. До горла метнулася нудота, а потім тіло обдало прохолодою. Вода в озері теж не була парним молоком, але зараз стало набагато прохолодніше. Не суть… Важливо, що я вгадав. Вихід виявився навіть зручнішим. Тому що у воді я був тільки до пояса. Невідомо де, в темряві, але хоча б можна вільно дихати.

Не гаючи часу, насамперед доторкнувся до ноги дружини. Зориця відповіла таким же натиском на плече. Чудово. Жива.

Про всяк випадок зробив пару обережних кроків уперед — щоб вийти із зони дії телепорту. Мало що? Накотить хвиля, позадкуєш ненароком, і — ф’ють… знову полетів кудись.

— Ф-фу… Вдалося. Злазь… захребетниця.

— Де ми?

— Гарне запитання…

Я підняв руку, бо темрява над головою здавалася щільнішою. Не помилився — склепіння. Кам'яне. Але не шорстке. Слизьке і вкрите якимось слизом.

— Поки що не впевнений, але, схоже, ми в якомусь гроті.

— Холодно, — сказала Зориця.

— Нічого. Терпимо… Дивись уважно. Можливо, помітиш, в якому боці хоч трохи світліше.

— Там… — майже одразу озвалася дружина.

— Чудово, — хмикнув я. — А тепер словами.

— Ліворуч.

Подивився у вказану сторону, але різниці не помітив.

— Впевнена?

— Так.

— Гаразд. Тоді, вперед… Вибирати все одно нема з чого. Давай руку. Бо тут і загубитися можна.

— Стіни ж довкола… — здивовано відповіла дружина. — Як тут загубишся?

Ось так новина. Виявляється, це тільки я сліпий, а дівчина чудово все бачить. Цікаво… Втім, ми ж із різних світів. І деякі відмінності просто зобов’язані бути.

— Опиши, що бачиш.

— Печера. Велика… Простора… Два будинки легко розмістити можна. Дахи тільки не увійдуть. Низька стеля. Попереду і ліворуч — пляма світла. Думаю, там вихід.

— Гм… Зрозуміло. Тоді, міняємось. Ти йди вперед і веди мене.

— А ти що, не бачиш? — занепокоїлась Зориця.

— Гірше ніж ти. Але це не сліпота. Просто особливості зору. Хтось краще бачить у темряві, хтось гірше. Так що не хвилюйся дарма, і давай уже вибиратися. Реально тут холоднувато стає.

Брести майже по груди у воді, та ще й у повній темряві, обережно намацуючи ступнями кам'янисте дно, не так просто, так що рухалися ми повільно, проте пляма світла ставала все більшою, а значить — ближче.