Читати книгу - "Усі їхні секрети, Марта Кейс"

— П’ятнадцятирічний хлопчик, якого я хочу взяти на виховання. В нього жахлива матір до якої він боїться повертатись. Я маю дати йому бодай найменший шанс на гідне майбутнє. — Дана помітила занепокоєння Тимура, ревнощі, які той намагався приховати, розвеселили жінку.

— Я можу навчити його майструвати всіляке, — навіщось бовкнув Тимур, поряд із нею він знову перетворювався на невпевненого закоханого підлітка.

— Тобі не жарко? — Дана встала й відчинила вікно у кухні. Їй здавалось, що в кімнаті не залишилося кисню.

— Не знаю, страшенно хочеться спати… — Тимур широко позіхнув, прикриваючи рот долонею.

Свіже повітря наповнило кухню, хоча їм від цього не стало краще. Дана почувалась так, ніби одним махом перехилила повний келих вина. Вона згадала про недопиту каву і швидко прикінчила пів чашки холодного напою. В роті відчувався дивний присмак, щось терпке залишилось на язику і змушувало її морщитись. Жінка поглянула на дно чашки й в ту ж секунду задзвонив її телефон.

— Ти на гучному зв’язку. — повідомила вона Андрія.

— Ми нарешті отримали від оператора номер телефону Дениса. Зараз мої хлопці шукають його. — слідчий згорав від нетерпіння. Він вже й забув приємний трепет, що з’являвся кожного разу, коли він йшов по сліду злочинця.

— А якщо телефон не з ним? — запитав Тимур і поклав голову на руки. Втома помітно підкосила його.

— Ні, я таких знаю. Він використовував крадені телефони, аби дзвонити Дані. Але в нього має бути власний – на усілякий непередбачуваний випадок. Та й чого йому боятись? Він ніяк себе не виказав. Якби Дана не почала копатись в сімейних таємницях, ми б ніколи не вийшли на нього.

— Ми б не вийшли на нього без твоєї допомоги. — втрутилась Дана.

— Ну, це ж, ніби – моя робота. — Андрій пишався собою, хоч і намагався не показувати цього. — Мої знайшли координати! Я передзвоню.

Дана мало не підскочила від радощів, почувши хороші новини. Андрій знайшов його, знайшов! Вона нарешті могла розслабитись і забути все, мов страшний сон. Майбутнє більше не ховалось від неї за пеленою невизначеності. Дана підвелась і зрозуміла, що ледь тримається на ногах. Їй довелось вхопитись за стіл, аби зберегти хитку рівновагу.

— Я дивно почуваюсь. — звернулась вона до Тимура.

— Я теж. Не можу підняти голови.

— Що це за божевілля? Спробуй встати! — Дана ледь підійшла до Тимура і побачила, що він заплющив очі.

— Агов! Прокидайся! — вона поплескала його по щоках, але не дочекалась навіть найменшої реакції. Тоді вона вперіщила йому ляпаса, на що Тимур одразу відкрив очі.

— Ти що? — ледь вимовив він.

— Схоже, Олег щось підсипав у каву. Це його витівки! — Дана поки трималась на ногах, однак, запанікувала, згадавши, що допила каву кілька хвилин тому.

— Зараз я… я встану, — з напруженням проревів Тимур, намагаючись підвестись. Тіло перестало слухатись його наказів і кремезний чоловік не зміг і пальцем поворухнути.

— Будь ласка, вставай! — Дана спробувала підняти його, але він був надто важким, а вона – худорлявою і невисокого зросту.

— Не можу… Йди на вулицю, біжи до сусідів. Тобі не можна тут залишатись…

— Я тебе не кину, чуєш?!

Дана відчувала, як її тіло починає відмовляти. З останніх сил вона намагалась розворушити Тимура, але він більше не озивався. Жінка спробувала дістатись до телефону, тримаючись за край стола. В очах миготіли кольорові цятки й вона майже нічого не бачила перед собою. Дана знала, що єдиний порятунок – викликати поліцію. Хтозна, що Олег планував із ними зробити.

Вона завмерла, почувши кроки на східцях. Хтось спускався з другого поверху, важко ступаючи на одну ногу. Дана одразу зрозуміла, що чує ходу кульгавої людини. Жінка впала на коліна і змусила себе доповзти до телефону, втрачаючи ясну свідомість з шаленою швидкістю. І пролунав знайомий неприємний голос, котрий вона вже чула раніше:

— Сірий вовк шукав Мишка. — мелодійно протягнув злочинець, ніби знущався з неї. — З’їсти хтів оте хлопча…

Кожний його крок збігався з уповільненим серцебиттям Дани. Вона заповзла під стіл, не маючи сил дістатись надійнішого сховку. Дитяча пісенька паралізувала її. Вона знала: цього разу смерть не омине її, а візьме свою плату. Зловмисник подолав східці й тепер Дана чула, як його кроки звучали все ближче.

Поки вона гарячково намагалась набрати номер екстреного виклику поліції, тицяючи неслухняними пальцями не в ті цифри, їй знову подзвонив Андрій. Дана піднесла телефон до вуха і, ковтаючи тихі ридання, прошепотіла:

— Ти мене чуєш?

— Так. Послухай, тікайте з дому! Ми його знайшли – він у твоєму будинку. Дано, хутко біжіть звідти! Я вже їду! — Андрій важко дихав у слухавку, він і ще кілька поліціянтів бігли до автівок.

— Він тут! — з останніх сил крикнула Дана, коли побачила перед собою чорні берці.

— Алло! Дано! Ти мене чуєш? Дано! — кричав у слухавку Андрій.

Зловмисник нахилився та одразу ж знайшов свою здобич. Він виволік напівпритомну Дану з-під столу і вп’явся у неї божевільним поглядом. Грубі риси обличчя підкреслювали жорстокий норов господаря. Він усміхнувся, хоча його посмішка більше нагадувала хижий вищир звіра. Одним точним рухом він вибив з рук Дани телефон і роздавив його черевиком. А потім завершив пісеньку, змінивши її на власний лад: