Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

Попоївши, Ренсом подався вниз, до берега, щоб напитися, та не встиг дійти до води, як «низ» уже перетворився на «верх». Острів вигнувся її обернувся на світлу долину поміж зелених водяних горбів, і коли він ліг долілиць на березі та потягнувся до води, то вражено зауважив, що п’є з моря, яке піднялося вище за землю. Потім Ренсом всівся на самісінькому краю острова, звісивши ноги у воду, поміж червоні водорості, що облямовували цей дивний плавучий клаптик суші. Його дедалі більше дивувало, що він ще й досі не зустрів на Переландрі жодної живої душі чи, радше, жодної розумної істоти. Навіщо ж його сюди відрядили? У голові промайнув химерний здогад: а що, коли цей світ взагалі безлюдний, і йому судилося стати тут першовідкривачем, засновником? На диво, повна самотність поки що не надто його турбувала; нічого й порівнювати, наприклад, із тим, що йому довелося пережити під час першої ночі на Малакандрі. Можливо, міркував Ренсом, різниця полягає в тому, що на Марс доля закинула його випадково — принаймні, тоді складалося таке враження, — а тут він є частиною певного задуму. Справді, тут він залучений, а там дивився на все ніби збоку, почуваючись так, наче його діло сторона.

Острів раз по раз опинявся на вершинах пологих водяних гір, які тьмяно відсвічували зеленавим полиском, і Ренсом тоді частенько зачіпався поглядом за інші острови, що гойдалися на хвилях неподалік. Забарвленням вони різнилися між собою так сильно, що якби він не бачив їх тепер на власні очі, то ніколи б не повірив, що таке буває. Тож Ренсом зачудовано спостерігав, як ці велетенські барвисті килими то піднімалися, то опускалися на океанських валах, буцім яхти у гавані вітряної днини, а дерева на них постійно кренилися то в один, то в інший бік, ніби справжні щогли. Дивно було бачити, як над гребенем хвилі, ген-ген угорі, з’являється край острова, забарвлений у ясно-зелений чи оксамитово-червоний колір, а тоді чекати, доки перед очима поступово килимом розгорнеться, спускаючись схилом хвилі, весь клаптик суші. Іноді його острів і сусідній плинули суміжними водяними схилами, і їх розділяла тільки вузенька смужка води в улоговині між хвилями; тоді на мить усе це ставало дуже подібним до земного краєвиду, от наче він стоїть у порослій лісом долині, посеред якої тече річка. Та поки Ренсом милувався цією картиною, з уявною річкою починало діятися щось несосвітенне: вона підносилася і підносилася вгору, аж доки схили обабіч уже не опускалися, а піднімалися до неї, і ось протилежного берега вже й не видно — замість землі перед ним знову висока вигнута спина золотаво-зеленої хвилі, що здіймається мало не до самого неба і загрозливо нависає над його островком, який, прогнувшись, скочується донизу, а тоді береться повзти вгору схилом наступної хвилі, щоб знов опинитися на вершині.

Раптом угорі почувся схожий на гучне дзижчання шум, і Ренсом вражено підніс очі до неба. На мить йому здалося, наче він знов опинився в Європі, і над головою у нього саме пролітає літак, та, приглянувшись, упізнав свого приятеля дракона, який, витягнувши на всю довжину хвоста — скидався при цьому на якогось чудернацького летючого черва, — линув у повітрі до сусіднього острова, що гойдався на хвилях поодаль, десь за півмилі. Проводжаючи його поглядом, Репсом запримітив на тлі золотого небесного склепіння дві зграї крилатих істот, які, витягнувшись у довгі темні вервечки, також підлітали до того ж острова і зліва, і справа. Втім, плазунів із кажанячими крилами вони зовсім не нагадували, і Ренсом, напружено вдивляючись у далечінь, вирішив, що то птахи; тут і вітер перемінився та підтвердив цей здогад, донісши до його вух мелодійний пташиний щебет. Птахи були, либонь, трохи більші за земного лебедя. Вони поспішали до того ж острова, що й дракон, і це зацікавило Ренсома; йому навіть почало здаватися — хоч це було, як по правді, відчуття не надто виразне, — що невдовзі має статися щось вельми важливе. Збігло ще трохи часу, і його охопило хвилювання — радше приємне, ніж прикре. Він помітив, що на поверхні океану, цим разом набагато ближче до нього, відбувається якийсь рух; кільканадцять чималих морських тварин, залишаючи позаду пінисті доріжки, прямували все до того ж острова. Ренсом звівся на ноги, та тут висока хвиля заступила йому вид. Втім, незабаром, опинившись на гребені, він розгледів тих-таки тварин, уже ген-ген, на сотні футів нижче. Сріблясті, рухливі, вони розтинали воду зграбно й швидко. Тут Ренсом ще раз втратив їх з очей і аж вилаявся: у цьому надто поки що бідному на події світі навіть така на позір незначна притичина здавалася страшенно важливою. Ага… онде вони. Так, це, безперечно, рибини — великі, товсті, схожі на дельфінів, деякі здіймають угору цілі фонтани води, що виграє всіма барвами веселки. Вони витягнулися двома довгими ланцюжками за ватажком, який вів перед, і власне щось у цьому ватажкові привернуло Ренсомову увагу — у нього на спині виднівся якийсь дивний виступ чи наріст. Якби ж то ще хоч півхвилини, щоб роздивитися як слід… Рибини вже наближалися до острова, і птахи опускалися вниз, наче для того, щоб зустріти їх біля берега. Ось і ватажок із тим незрозумілим виступом на спині… ні, не може бути… Ренсом не повірив своїм очам, та за секунду вже стояв, ледь утримуючи рівновагу, над самою водою і кричав на все горло та дико розмахував руками. Тієї миті, коли рибина-ватажок впритул підпливла до сусіднього острова, той високо піднявся на хвилі, і на тлі неба чітко вималювалася постать на спині у рибини — людська постать, помилитися тут було годі! Людина зійшла з ватажкової спини, повернулася і легенько вклонилася рибині, а тоді разом із цілим островом зникла за гребенем нової хвилі. Ренсом чекав, доки острів знову з’явиться у полі зору, і серце в нього шалено калатало. Так, ось і він, проте цього разу не між його островом і небом, а трохи нижче. У перші секунди людини ніде не було видно, і Ренсом відчув, як його просто пронизало почуття, дуже схоже на відчай. Потім йому все ж пощастило розгледіти крихітну темну постать, яка поволі йшла до синюватих заростей трохи поодаль від берега. Він махав руками і кричав, доки не захрип, проте марно — людина не звертала на нього уваги. Раз у раз вона зникала з очей, і коли Ренсомові наче й удавалося знов її