Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ні.
— У тебе стільки всього у голові, Кристко, але ти нічого не тямиш у житті. Ти хоч раз гуляла в лісі?
— Ні.
— Саламандри — чарівні створіння. Вони чорні, з оранжевими цятками, у них великі роти й чорні очі, вони теплі на дотик. Ми з братом вистежували їх у лісі — вони завжди вилазили в сутінках після дощу, ховалися під корінням дерев. Якось мій брат упіймав саламандру й приніс додому. Ми посадили її в коробку, намагалися годувати її, та вона не хотіла їсти. День за днем ми приносили їй зерно, траву, дощових черв’яків, комах... вона нічого не брала. Спливали тижні, вона стала не така жвава, проте жива... За півроку вона перетворилася на прозорий, обтягнутий шкірою кістяк, але ще трохи рухалася. Зрештою її тіло вкрилося білою рідиною... вона сохнула й гнила... якось ми прийшли й побачили, що від неї залишилася тільки купка драглів.
Ми сідаємо обідати тоді, коли вже час пити чай. Дідуся забрали, Хельґа подала на обід лише варену картоплю. Мама та бабуся навіть не вийшли до столу, тож молитву прочитала Ґрета. Коли вона закінчила, Йоганн уперше сказав «Амінь». Нехай буде так.
Тієї ночі мені снилися тисячі дрезденських статуй, що лежали на землі: розбитий Спаситель на хресті, розбитий бородатий філософ, розбита велична богиня, тіло без голови, голова без тіла, розбитий сумний святий, маленький музикант з відбитими руками, Пречиста Діва, що з жахом дивилася на голого чоловіка, який лежав поруч, кам’яні голови, що котилися, кам’яні очі, що метали блискавки, вкриті ранами кам’яні коні, покалічені чорні раби, німфи та кентаври з відбитими кінцівками, голови херувимів, складені гіркою, мов гарматні ядра. «Крістіно, поглянь!» — вигукнув дідусь. Звівши очі, я побачила, що до фронтонів театру, опери та Палацу правосуддя прибили людей, їхня кров стікала по стінах. Фасади було прикрашено руками й обличчями живих людей, які ворушилися, намагаючись привернути нашу увагу. У парках та скверах живі жінки стояли на газонах, молоко бризкало з їхніх грудей — це були нові фонтани. «Поглянь, Крістіно! — вигукнув дідусь, широко розкинувши руки, неначе хотів обійняти широку панораму міста. — Ми виграли війну!»
Сни вривалися в реальне життя, дні й ночі мінялися місцями, люди і статуї мінялися місцями, всюди панував хаос, надворі стояв березень, люди були змучені холодом, сирени вили без упину, небо крапало кров’ю, в квітні у школах поновилися заняття, дерева на подвір’ї розквітли, птахи щебетали, містечко бомбардували, бомби влучили просто в сквер; коли ми вийшли наступного ранку, від ратуші та церкви залишилися тільки руїни, що диміли, стовпи каруселі погнулися, коні лежали на боці чи на спині, розкинувши ноги в галопі, розчахнуті навпіл високі дерева загрозливо похилились, неначе хотіли почути від землі правду, заняття в школі припинилися, Гітлер помер, про це сказали по радіо, у травні на клумбах розквітли квіти, шкільне подвір’я заполонили біженці зі сходу, місто роїлося біженцями, вони йшли багато днів, тягнучи валізи, клунки, дітей, шкіра у них була сірого кольору, вони були розгублені й голодні, й ми зачинилися вдома в тривожному очікуванні. Якось ми почули на вулиці крики й кинулися до вікна подивитися, що сталось: померло маля, і мати не хотіла його віддавати, вона кричала й кричала, коли його намагалися в неї забрати, потім вихопила з купи валізу, витрусила все з неї, поклала туди тільце і зникла з валізою в юрбі. Настав червень, і Йоганн сказав, що Німеччину розділили на чотири частини, мов пиріг, кожному з переможців перепала частина, і наша частина дісталась американцям.
Почався голод. Ми чекали й чекали на повернення батька і не знали, чи він потрапив у полон до росіян, чи загинув у бою, чи вмер від голоду дорогою назад; настала літня спека, й місто перетворилося на суцільне страждання, люди виривали одне в одного хліб і щедро ділилися хворобами, нам не було чого їсти, і Йоганн склав список усіх наших цінних речей: бабусині коштовності, кілька вцілілих чашок та блюдець із дрезденської порцеляни й піаніно, Йоганн вирушив на вулицю, з кимось зустрічався, торгувався, знайшов покупця на піаніно, приїхала вантажівка, щоб його забрати, а ми натомість отримали великий мішок картоплі, це було диво, а не фокус, піаніно перетворилося на картоплю, немов вода — на вино, а Йоганн був нашим героєм. На вулиці він прислухався до розмов утомлених людей і дізнавався, звідки вони втікали, що бачили та що втратили, що витерпіли, що залишили позаду, і переповідав мені.
— Ґрето, віддай ляльку Йоганнові, — сказала мама. — Може, він зуміє виміняти її на сало чи хліб.
Але Ґрета не хотіла віддавати, набурмосилася, похитала головою і притиснула Аннабеллу до себе.
— Тобі доведеться красти, Йоганне, — тихо сказала мама. — Кради все, що зможеш. Кради, інакше ми помремо з голоду!
Йоганн крав, і коли мама зі сльозами сорому і вдячності брала у нього здобич, він на неї навіть не дивився.
У брудно-сірих сутінках ми з Йоганном сиділи на краю зламаної лавки в закутку скверу, на землі покотом спали біженці, підклавши під голови клунки. Заплющивши очі, я вслухалася в довколишні звуки — квиління немовлят, зітхання матерів, молитви старих, бурчання у моєму животі, — коли раптом Йоганн сказав:
— Пора, Псевдо-Крістіно.
— Пора що?
— Я тобі казав, що втечу цього літа. Підеш зі мною?
— Янеку, ми не можемо втекти зараз... і покинути родину... на...
— Уже серпень. Незабаром стане занадто холодно для ночівлі просто неба. Ти підеш зі мною? — повторив він польською, і я заплакала.
Цікава штука — сльози. Дідусь розповідав, що слізні канали, які промивають наші очі, — дуже складні та крихкі механізми, й ніхто не знає, чому ці механізми запускаються самі собою, коли нам сумно, і який зв’язок між смутком та солоною водою, але раптом я відчула, як мені бракує дідуся, і що дужче я плакала, то більше мені його бракувало. Коли починаєш плакати, то одна причина тягне за собою іншу, і вже не можеш зупинитися, я сумувала за дідусем, сумувала за батьком, сумувала за Лотаром, мені хотілося, щоб уся родина зібралась і мама знову раділа...
— То що, Кристинко? Так чи ні?
Я пригорнулася до Йоганна, неначе він був уособленням усіх чоловіків на світі, я ридала в нього на грудях, він обійняв мене й незграбно гладив по голові, перехожі побіжно ковзали по нас поглядами і йшли собі далі, вони стільки всього бачили,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розколини, Ненсі Х'юстон», після закриття браузера.