Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

саме пригальмував перед узвозом, коли від тину прямо під колеса вискочило темно-руде кудлате цуценя. Барон устиг зупинити машину. Нод вистрибнув з неї та зазирнув під днище, для чого мусив лягти прямо у пилюку. Неушкоджене на вигляд цуценя тихо скавчало, тулячись до заднього лівого колеса. Парубок дістав його — тремтяче, перелякане і, як виявилося, зовсім легеньке.

З-за тину почувся сварливий старечий голос. Хвіртка відчинилася, і у ній став сивий одноокий чолов'яга. Він спирався на кострубатий костур.

— А я вже сподівався, що його, нарешті, переїхали, — пробурчав дід, зиркнувши на цуцика у руках Нода. — Їх Булька моя п'ятьох привела. І де лишень кобеля здибала? Тут на усю округу жодного немає. Трьох цуценят я втопив, одного, найдебелішого, лишив на виріст, а цього Булька усе від мене ховала. Він, зараза, вже й підріс. Під машини, бач, заходився кидатися!

— Втопили? — перепитав Нод.

— А навіщо надурняк їх годувати? Давай його сюди...

— Не дам!

— Ми його із собою заберемо, — втрутився Самус, який теж вийшов з машини.

— Так не годиться, — вишкірив дід щербаті зуби. — Собаченя, воно теж грошей коштує.

— А штраф за жорстоке поводження з тваринами скільки коштує? — гримнув Самус. — Сідай, Ноде, їдьмо.

Парубок вмить опинився на сидінні, тримаючи на руках принишклого цуцика — той ніби зрозумів, що розмова була про нього.

— І куди ми його подінемо? — запитав Нод у барона, коли машина вже заїхала у густий праліс, яким пролягала дорога.

— Може, ти спочатку запитав би, де ми мешкатимемо у місті?

— А таки де?

— У Тасавському передмісті (це аристократичний район столиці) у мене є будинок з невеликим парком. Я у ньому виріс. Там мене навчали домашні вчителі та тренери. Але спочатку до провулку Сапукарів. Як ти його назвеш? — вказав барон на цуцика, який заходився облизувати Нодові руку.

— Тяв, — вискнуло цуценя.

— Так і назвемо — Тявом, — підтримав ідею Нод.

— Нехай, — погодився Самус.

Він увімкнув фари, бо машина рухалася крізь сутінки, які створювали густі крони високих буків. Шлях був геть порожній, у повітрі висіла вогка прохолода лісу, співали пташки, десь вистукував дятел. Тяв безтурботно засопів у парубка на колінах.

— Слухай, Самусе! — сказав Нод. — Чи давно в тебе працює Планс? Звідки він узявся?

— Спочатку матуся приставила до мене управителя одного з її маєтків, а коли той вийшов на пенсію через похилий вік, знайшовся Планс.

— Яким чином знайшовся?

— Та мій управитель перед пенсією сам його й знайшов. Усьому навчив, а за рік передав справи.

— А що Планс робив до цього? — далі цікавився Нод.

— Здається, торгував чимось, чи щось таке, — знехотя пригадав Самус.

— Тю! А сяка-така спецслужба у Королівстві існує? Ну, не можна ж до сина королеви, нехай і... м-м-м... невизнаного, приставляти неперевірену людину, — не полишав тему перейнятий державницьким мисленням герцог.

— Його ніби перевіряли... А чому ти раптом розпитуєш про Планса?

— Та цим ранком... — Нод переповів бачене з вікна на світанку.

— Он воно як! Навіть не знаю, що може означати така його поведінка, — барон надовго замовк.

Шлях пішов угору. Дерева несподівано розступилися, і в далині відкрилося місто. Столиця Ланоду Аріод розташувалася на рівнині, там де річка Лосмур, що брала початок у передгір'ях Ланодського хребта, різко повертала на захід. Єдиним узвищенням на видноколі був похилий зелений пагорб на східному березі річки. Там стояла фортеця. Навіть здалеку було видно, що вона дуже стара. Найдавніша частина столиці розташувалася попід пагорбом.

— Фортецю зведено на тому місці, де колись стояла ще давніша, а ту збудували Тод Перший та Ральсіята, засновники династії, — порушив мовчанку Самус. — Спочатку королі мешкали у фортеці, а пізніше збудували кілька палаців. Столичний називається просто — Великий Королівський. Є кілька заміських резиденцій, а також морська резиденція на острові Пуринатос неподалік Тасава.

— До речі, а що означає термін «концентратор сакральності»?

— Давня байка для марновірів, — відмахнувся барон.

— Горанг Пришелепуватий іншої думки, — не відступав Нод.

— Знову ти зі своїми нічними фантазіями!

— Менше із тим. Згодом з'ясуємо, чи направду той поміст із кріслом під балдахіном має якісь паранормальні властивості. Ми встигаємо до відкриття крамниці? До речі, їх у провулку багато? Як впізнаємо вказану кухарчуком? — знову почав сипати питаннями Нод.

— Планс мені сказав, що рибна крамниця там залишилася одна, — цього разу терпляче відповів Самус, повертаючи на в'їзді у місто праворуч. — До її відкриття ще півгодини — встигаємо. Гадаю, що там явка, де регулярно з'являється Ідар або його зв'язковий.

Вулицю обступали ошатні невисокі споруди передмістя. Проминувши невелику площу із струнким обеліском у центрі, Самус повів «Фурію» вузькою вуличкою, яка, здавалося, впиралася у глухий кут. Ба ні — з одного боку був виїзд до звивистого вузького провулку. Там пахло свіжою випічкою та кавою. На перших поверхах будинків були крамниці. З їх вітрин продавці саме прибирали дерев'яні ставні — готувалися до відкриття. Чорна «Фурія», що повільно просувалася бруківкою, привернула до себе увагу усіх, хто був у провулку. Один молодик, піднявши великий палець угору, показав, як йому подобається машина.

— Добридень, — зупинивши автівку, звернувся до нього Самус. — А де тут рибна крамниця?

— Рибна? — здивувався чоловік. — Та навіщо панам на такій файній тачці до того смітника?

— Чому смітника? — запитав Нод.

— Це ганьба нашого провулка — сморід, бруд, лайка. Й доброї риби там давно не продають.

— А чим торгують? — поцікавився барон.

— Головами, тельбухами, обрізками. Їх клієнти — генделики та їдальні для безхатченків, — пояснював охочий до балачки молодик. — Проте подейкують, що часом до них зазирають і респектабельні з виду ресторатори. Вони купують дешеві сорти риби та згодовують їх своїм нерозбірливим клієнтам, видаючи за делікатесні.

— А хто власник крамниці? — барон погладив Тява, який прокинувся від того, що машина зупинилася.

— Так Сапукари ж. Ця родина найдовше мешкає у нашому провулку. О, який незвичайний у вас цуцик, — молодик простягнув руку у відкрите вікно.

Тяв раптом підхопився на колінах у Нода та, вишкіривши зуби, видав звук, що мав би бути гарчанням. Чоловік, сміючись, прибрав руку. Подякувавши йому, Самус повів машину далі.

Осідок Сапукарів справді