Читати книгу - "Птахи з невидимого острова (збірка), Валерій Олександрович Шевчук"

Він раптом засміявся, якось дивно завертаючи голову. Тоді я набрався хоробрості, випростався, напружився, відчув, що поблід увесь, і сказав:

— Залиш мене у спокої, сатано, і не спокушай! Зійди з дороги і не нівеч моєї душі!

— А коли не зійду? — ошкірився Іоанн Москівський. — А коли нівечити тобі душу мені солодко?

— То розповім про тебе отцю ігумену, що не даєш мені спокійно жити й покутувати гріхи мої. Що переслідуєш мене і що ти не чернець, а таки сатана!

Очі Москівського мідяно засвітилися.

— А досі нічого не розповів у ваших милих вечірніх бесідах? — спитав, усміхаючись. — Ну, коли досі не розповів, то й не розповіси. Бо ти страхополошний! Не захочеш, щоб про тебе думали як про несповна розуму. Бо ти ж несповна розуму, чи не так? А це значить, панотче Михайле, що незвісно ще, хто із нас сатана. Ти чи я? І хто із сатаною має діло: ти чи я?

Відчув, що в горлі в мене знову почав корчитися чорний клубок крику. Очі мої розширилися, я стояв і тремтів. Знав, що треба було від нього втекти, але ноги мої мовби до землі прикипіли. Проти мене мідно палали очі Москівського і зневолювали, знесилювали мене…

І він з-перед очей моїх раптом зник. Почав робитися прозорий, спершу спрозоріла його одежа, постав перед моїм зором зовсім голий. Потім спрозоріли його руки й тулуб, і залишилася висіти в повітрі сама голова. По тому залишилися його мідні очі, самі очі, що стояли в повітрі, тремтіли й мінилися, пострибували й палали мідним полум’ям. Після того одне й друге око почало набухати, розростатися — і раптом розірвалися, вибухнувши із сухим тріском, від чого я на мент осліп. Коли ж Господь повернув мені зір, я стояв, прихилившись до стосу дощок, і важко віддихав.

— Ти хворий, панотче Михайле, — сказав турботливо Москівський, підтримуючи мене під руку. — Допоможу дійти тобі до келії. Обіприся об мене.

Я покірливо пішов, а він підтримував мене за плечі. Од нього густо пахло козлиним духом, але не мав сили опиратися. Так він і довів мене до келії.

— Спочинь і отямся, — сказав прихильно. — І не забирай дурного до голови. Хочу тобі тільки добра.

Боявся, що знову зайде до мене в келію і тут почнеться щось страшне, чого я, може, й не витримаю. Але він у келію не пішов. Забрав із пліч руку, яка вже й припікати мені почала, зітхнув скрушно і сказав:

— Не думай нічого лихого й не бери до серця. — І раптом додав слова, які я сам любив говорити: — Всі ми очерет у цьому світі. Мислячий.

Розділ дев’ятий

Отже, що сталось у мене із панею сотниковою Дмитрищихою? Нічого особливого чи значного, але великі біди починаються з малих приключок. Річ у тім, що вона мала дати зізволення, як пані містечка, на моє висвячення священиком; саме для цього їй треба було дати презента, про що ця груба й нахабна істота заявила мені увіч. Я ж не мав не тільки ніякого майна, а й грошей, хіба що вбогу одежину, те, що лишилося після отця Покори: кілька курок і невеликі гроші — все пішло на наше весілля. Але Дмитрищиха немилосердно заявила, що без презента свого зізволення на моє висвячення не дасть. Я пішов до отамана Івана Зуя і щиросердно все оповів. Отаман почухав голову і сказав:

— Що з тобою робити? Зберемо гроші між козаків, і я щось докину.

Отож Іван Зуй із козаками дали їй за мене презента, але зробили ту помилку, що не я вручив його їй із поклоном, а вони самі. Дмитрищиха презента прийняла, а проти мене роз’ятрилася і того-таки дня написала до архієрея письмове прохання, що я, мовляв, недостойний священства, хоч прикладів моєї недостойності не подала. Архієреєві передали листа саме тоді, коли його розбирали з мантії після служби Божої у столовій при полковому старшині, писарі Савицькому, який на той час нагодився, а коли листа вичитали, архієрей прикликав до себе посланця Дмитрищихи Павла і сказав:

— Скажи-но своїй пані, що вона хай знає хлопа, а єпископ пóпа. А коли не захоче Вовчанського в руку цілувати, то хай його в зад поцілує.

З тим посланця й було відправлено, а писар Савицький голосно при цьому реготав.

Отак я й нажив собі ворога. Той ворог мав широке, тлусте тіло, на якому репалася одежа, кругле обличчя з подвійним підгарлом; серед того обличчя стримів пувичкою закандзюблений носик, а над ним розставлено було два чорні, круглі очка, під кожним із яких висіло по сальному капшучку. Губи ж у моєї ворогині були такі тонкі, що їх і непомітно було на лиці, але вельми широкі, отож коли ця особа репетувала, то рот її ставав велетенський, зуби ж у неї — як у коня, жовті, великі й міцні. Отож коли я приходив, за звичаєм, до неї додому з молитвою і в свята із хрестом, то вона в дім мене не пускала, а випливала на ґанок, як величезний лантушисько, клала руки в боки, і її рот широко розтулявся, а по тому стулявся — вона лаяла мене попівським недолужком, шкільним вилупнем та жебраком, тупала ногою, взутою у широчезного чобота, й наказувала зійти зі своїх очей, інакше вона натравить на мене собак, а часом тих собак на мене натравляла, і я мусив, схопивши рясу в руки, давати драла за ворота, а раз пси мені рясу подерли, і вона щасливо з того на ґанкові кудкудахкала. Вдома за ту рясу вилаяла мене жінка, латаючи її, бо другої ряси в мене й не було. Але я все це мовчки терпів. Бувало також, що вона мене закликала, садила за стола, ставила штофа горілки, знаючи, що я не п’ю, і накладала безліч їжі, знаючи, що я вельми помірно їм, і примушувала мене їсти й пити, дивлячись на мене, як вуж на жабу чи мишу.

— Не вип’єш, попе, — казала вона солодко, — накажу слугам залити тобі за пазуху, а не поїси, то і їжу закладу за пазуху, а тоді накажу слугам дати тобі кияшків, бо ти мене так неважиш. А я хочу з тобою, недолужком, із Божого обов’язку помиритися, бо Господь велів і ворогам своїм прощати.

І на її обличчі розквітала така усмішка, яку я ніколи не назвав би доброю. Тож мусив пити і їсти, а коли пробував відмовитися через надмірність з’їденого й випитого, усмішка з її