Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Однак усі знали, що нічого не буде, як раніше. Не для всіх. Одного ранку незадовго до Різдва табірний охоронець привіз хлопцям листи. Відразу після вечері вони перепросили і пішли у вітальню, що слугувала їм за спальню, читати. Зазвичай, коли отримували листи, вони читали уривки один одному, і з кухні було чути, як вони торохтять й іноді навіть сміються з новин від сім’ї. Артурова мати помітила, що цього разу не чути їхнього торохтіння.
– Щось у них дуже тихо, – раптом сказала вона.
Артур підвів очі від пряжки, яку пришивав до кінської збруї. І справді, з вітальні не долинало ні звуку. Вони з матір’ю перезирнулися. Він – із кліщами, занесеними, щоб протягнути голку, вона – з руками в зливальниці.
– Думаєш… – сказала його мати, але в той момент Дітер/Бернар з’явився у дверях. Його лице виказувало напругу.
– Дітера брад, – сказав він. – Смерть. Мердвий. Його вбили.
– Ох! – вигукнула Артурова мати. – Ох, бідне дитя… – Вона вже дійшла до середини кімнати, витираючи руки об рушник на ходу. Другий хлопець – значить, Бернар, той, що водив трактора Отто, врешті Артур дізнався, хто з них хто – відступив, і вона зайшла у вітальню. За секунду вона обійме Дітера, Артур це знав. Жінкам це так легко, вони інстинктивно відкривають обійми й забирають собі болюче лихо, їм навіть не треба думати про це. Артур і Бернар безпорадно глянули один на одного, а тоді відвели очі.
Кілька щасливчиків прибули додому у відпустку на Різдво. Можна було подумати, що раз війна майже скінчилася, як і далі писали газети, то тепер уже поставлять крапку й усіх назавжди відпустять додому, але ні, найбільше, на що спромоглися, це дати декому з них тридцятиденну відпустку, перш ніж відправити назад на побоїще. А тоді, за тиждень до Різдва, Тед Гачетт повернувся додому. З усіх хлопців, які поїхали в Норс-Бей записатися в армію, лише він, крім Артура, залишився живий.
– Ти мусиш його відвідати, Артуре, – сказала його мати, хоч він і сам добре це розумів. – Крім того, що мало не загинув, він цілий рік пробув в Англії, в лікарні, але тепер досить одужав, щоб приймати гостей. Він дивно почуватиметься після повернення. Ти мусиш його провідати.
Артур пішов, сповнений провини й поганого передчуття. Що він може сказати? Що він може сказати другові, який мало не загинув на війні, доки він сам був удома, в теплі й безпеці? Тед провів за морем мало не п’ять років. П’ять років під кулями й бомбами, п’ять років мокрим і змерзлим, коли поряд друзів розриває на шматки. П’ять років, під час яких Артур робив що? Доїв корів. Спав кожної ночі у своєму власному ліжку. Смачно їв тричі на день. Він тягнув ноги через сніг, притиснутий страхом.
Тедова мати мала жахливий вигляд, і це мало б його застерегти. Він мав би збагнути, що щось дуже погано, з того, що вона не танцювала від полегші та радості, що син повернувся додому з війни. Вона змогла всміхнутися Артурові, коли відчинила двері, але нічого не сказала. Провела його у вітальню, де в кутку було облаштоване ліжко, й залишила їх із Тедом наодинці. У вітальні було темно й Артур не міг роздивитися Тедове лице. Він сказав: «Здоров, Теде. Як воно?», ще до того, як його очі пристосувалися до освітлення.
З правого боку Тедового обличчя був шрам, а очницю закривала блискуча рожева шкіра. У міру того, як Артурові очі звикали до напівтемряви кімнати, він бачив більше; бачив, що на ліжку ковдра лежала рівна й гладенька, рівна й гладенька, наче скатертина, там, де мали б бути Тедові ноги. І там, де мала б бути його ліва рука, лежав порожній рукав, складений і приколотий до сорочки на грудях. Він дивився на Артура одним оком, таким люто яскравим, що Артур подумав про тварину, яка потрапила в пастку, тварину, яку уб’єш якомога швидше, щоб покласти край її мукам. Артур обернувся і вийшов з кімнати.
На кухні він спинився, опустивши голову, важко дихаючи. Тедова мати чистила картоплю й плакала над зливальницею. Вона глянула на Артура, підвівши червоне від сліз обличчя, й сказала: «Поговори з ним, Артуре. Будь ласка, поговори з ним».
Артур повернувся у вітальню й спробував іще раз. Йому вдалося сказати: «Мені дуже шкода», але більше нічого. Він постояв хвилинку, відвернувши обличчя, але тоді обернувся й пішов додому.
Його нудило від самого себе. Нудило від світу. Йому хотілося розбити щось, будь-що, розколоти щось надвоє. Він почав розчищати землю, ті кілька акрів, над якими вони з батьком саме почали працювати, коли той помер. Додаткової землі для обробітку він тепер потребував найменше, але не міг вигадати іншої роботи, крім як валити дерева, що була б достатньо інтенсивна й допомогла б виплеснути його почуття. Десь посеред першого пообіддя він підвів очі, з ями від кореня, якого висмикував, і побачив Дітера й Бернара, що дивилися на нього згори вниз. У них у руках теж були сокири – напевно, взяли у сараї – і в тому душевному стані на якусь мить Артур подумав, що вони прийшли його вбити. Це здавалося цілковито слушним, він навіть не пручався б. А тоді вони вказали сокирами на найближчі дерева й підвели брови, і він побачив, що їм теж треба було виплеснути трохи люті, тож кивнув і махнув рукою на зарості довкола себе – мовляв, уперед, зрубуйте, зрізайте паростки під самий корінь, що більше, то краще. Три дні, доки сніг повільно кружляв навколо них, вони кидалися на ліс, наче буря, рубали й пиляли, а тоді запрягли всіх чотирьох коней і витягали з землі коріння, ніби гнилі зуби, доки та ділянка не стала схожа на їхнє власне поле бою, всипане ямами, перекопане й вирубане до кривавої маси.
На заході сонця третього дня
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По той бік мосту, Мері Лоусон», після закриття браузера.