Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

Спересердя я нагадав їй, що перед одруженням я їй усе чесно розповів, і хто я, і який, нічого не приховав, вона знала, що її чекає бідність, і тепер я можу тільки шкодувати, що вона не вийшла заміж за якогось крамаря або теслю, була б поважною й шанованою панею. (У мені промовляла злість без підстав і розуму, і я шкварив, як дурний Муйо в бубон). Я не можу їй запропонувати ні багатства, ні становища, маю лише любов. Але їй цього мало, їй моя любов як п'яте колесо до воза, можу заткнути її собі за шапку замість пера. Власне, чого вона хоче від мене? Куди її поведу? Чи маю водити по Великому ринку, щоб хлопці лупили на неї очі? А про день їхнього заступника звідки я міг знати, коли я й своїх свят не знаю, і про байрам не згадав би, якби Шех-ага не покликав. Каже, що розбалувала мене; бачу, як розбалувала, лає на чім світ стоїть, наче я хтозна-що зробив. Це я її розпестив, дав їй таку волю, що скоро не матиму права навіть з хати вийти, бракувало тільки, щоб на ланцюг мене припнула.

Потім мені було соромно, що я говорив усілякі слова, а ще більше, що кричав, але що вдію, дурість сильніша за людину.

І саме тоді, коли я вергав громами, звинувачуючи Тияну, що вона несправедлива до мене, не визнає за мною доброти, не цінує моєї любові, коли все в мені клекотіло від жалю до себе й образи на неї, до кімнати зайшов Махмут Неретляк.

Він зупинився на якусь мить, кліпнув запаленими від безсоння повіками й кивнув головою, ніби вибачаючись: робіть своє! І швидко вийшов.

Ця його смішна збентеженість і ніяковий порух рукою, — мовляв, не звертайте на мене уваги, — охолодили мою злість, позбавили її сили й гостроти. Лють моя раптом ущухла, розтанула, зів'яла, залишилося почуття незручності. Махмут спочатку розгубився, він не думав, що й ми можемо сваритися, а потім, схаменувшись, заохотив нас робити й далі те, що почали і що всі люди роблять.

Він прикро вразився й одразу ж примирився, може, розчарований, що й ми такі, як усі, може, задоволений, що ми не відрізняємося від усіх. А може, йому стало жаль Тияни, бо, коли він зайшов, я саме кипів, а вона плакала, і в його очах я був тираном, а Тияна жертвою.

Зрештою, яке це має значення!

Я знаю, в усьому винен я: спалахнув зопалу, а треба було промовчати, усміхнутися, звеселити її жартом, покликати на прогулянку по снігу. Але не стримався, вжалений її несправедливими нападками. Розсердилася на когось іншого, а на мені зганяє злість. Це нечесно. А може, вона й справді незадоволена своїм життям? Тоді, отже, не любить мене.

— Бачу, ти мене більше не любиш, — промовив я докірливо.

Але мій докір був поблажливий, мені стало шкода Тияну. Вона сиділа на скрині, скулена, спершись підборіддям на коліна, зовсім відчужена. Краще б уже сварилася.

— Ох, якби ж то, — прошепотіла вона, не підводячи очей від підлоги.

— То чого ти?

— Сумно мені. Сказати не можу, як сумно.

— Чому?

Тияна ледь здвигнула плечима, справді сумна, справді нещасна.

З нею нічого не сталося, бо інакше б вона, безперечно, сказала про це мені. То як вона може бути сумною ні з того ні з сього, тільки тому, що подумала щось, згадала минуле, перейнялася непевністю теперішньої миті? Розумію, коли людина сумує через те, що є й що може бути. Але, виявляється, не всі люди однакові, і мені, очевидно, доведеться звикати до смутку, який не має причини або причина якого невидима — якась мимовільна думка, зморена хтозна-чим, сумна хтозна від чого.

Мені стало жаль Тияни, я не міг далі дивитися на її невтішний вигляд.

Сів коло неї і обійняв — легенько, щоб не розтривожити її ще більше. Вона була якась мов задерев'яніла, глибоко нещасна. Що з нею сталося? І навіщо я так грубо говорив з нею?

— Ти бачила? Сніг падає.

Вона не відповіла, не повернула голову, щоб глянути у вікно. Її думки були зайняті чимось важливішим.

— Я думав, прогуляємося містом. Усе довкола біліє.

І знову не обізвалася. Гаразд, почекаю, коли відстань між нами зменшиться. Ми далеко відійшли одне від одного, доки сварилися.

Тоді вона сказала щось. Я не зрозумів, бо говорила надто тихо.

— Що ти шепочеш?

— Здається, я вагітна.

— Вагітна? Справді?

Вона кивнула головою.

— Богу дякувати! За таку звістку тобі належить подарунок.

— Мені страшно.

Голос у неї непевний, ледве чутний. Але я все розумію — вгадую.

— Чого боїшся?

— Не знаю. Усього.

Нема чого їй боятися, сказав я. Вагітні жінки всі бояться. (Я не знав, чи це правда, але говорив будь-що, аби її заспокоїти). Коли вона перший раз ходила важкою, життя в нас було нелегке, тривожне. І вона з її вразливою душею не могла цього знести. Тепер у нас інакше, живемо спокійніше, не дуже добре, але й не погано.

І далі буде тільки краще — не гірше. Звичайно, я винен у тому, що було, але я вже змінився, більше не накою дурниць, клянуся. Колись я думав, що мовчати — це підло. Тепер мовчу і не вважаю себе нечесним. Заради неї. Вона для мене важливіша від усього в світі, важливіша навіть од честі, вона моя турбота і моє щастя. Я поводився погано, був грубий, але чому вона мені не сказала про це раніше? Чому таїлася, адже знала, як я зрадію?

Я хотів заспокоїти її і не казав усієї правди. Я теж боявся її вагітності і її страху. Що принесе той другий хробак? Чи завдасть їй болю і мук? Чи сповнить її сумнівами й чорними передчуттями?

Ось у чому причина її суму — у таїні зачаття тої нової істоти, у тривозі за неї й за себе, у страхові, щоб не повторилося, що вже було, можливо, ще важче, ніж перший раз. Хто зна, скільки вона мучилася, думаючи про те, чого не можна додумати, бо воно заховане й невідоме, — думала сама й через те справді почувалась самотньою. Докоряючи мені, вона, можливо й не знаючи того, звинувачувала мене за свої муки. І, на жаль, справедливо, бо якби я не був сліпий, то своєю ніжністю міг би якщо не усунути, то бодай зменшити їх.

Вона думала про вагітність, я про Раміза, а сварилися між