read-books.club » Публіцистика » Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

173
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Книга Розчарування. 1977–1990" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 70 71 72 ... 119
Перейти на сторінку:
витворів…

Один день карцеру за десяток віршиків. Отож в цілому виходило тридцять днів – рівно місяць. Якби на те була воля самого Нестора Євтихійовича, він би присудив мерзотникові по одному дню карцера за кожен нікчемний віршик, а день за десяток – це занадто м’яко. З іншого боку, десять місяців карцеру не витримав би ніхто. Гарантовано! Тому м’якість позиції начальства він розумів.

І щоб життя не здавалося цьому мерзотникові аж надто легким і солодким, саморобна рукописна збірочка хохляцьких віршиків «Птах душі» була урочисто спалена у пічці табірної пральні просто у нього на очах. Цю моральну екзекуцію зек переніс зі скам’янілим обличчям та стиснутими зубами. Однак по завершенні спалення, перш ніж відправитися до карцеру, моральний вилупок оголосив безстрокове сухе голодування.

Сталося все це тиждень тому – 28 серпня. Можливо, саме тоді у начальства й виникло палке бажання: трохи допомогти клятому віршомазові раз і назавжди вирішити усі власні проблеми… а заразом і проблеми адміністрації їхньої колонії! Справді, якщо не стане людини – не стане і проблем, які постійно супроводжували бунтівного непоступливого хохла.

«Товаришу Шуригін, прошу зрозуміти, що багаторазовий порушник дисципліни цього разу не повинен вийти з карцеру. І не просто не повинен вийти своїми ногами чи хоча б перейти у розпорядження лепил[82] – його мають винести звідти ногами уперед. Я зрозуміло висловився чи не дуже?..»

«Зрозуміло, так, авжеж. Куди ж зрозуміліше».

«Чи маєте якісь запитання?»

У принципі, Нестор Євтихійович міг би поцікавитися, чия це ініціатива: його безпосереднього начальства чи, може, вищестоячого?! А якщо друге – то начальству якого саме рівня закортіло прибрати з життя цього нікчему-віршомаза?.. Бо, уявивши рівень, з якого надійшов наказ, можна зрозуміти приблизні мотиви неофіційно винесеного смертного вироку. Одна справа, коли зек чимсь не догодив безпосередньому начальству їхньої колонії, і зовсім інша, коли рішення про його «зажмурювання» ухвалене десь дуже-дуже високо – аж до Москви включно!.. Останній варіант може обернутися як посиленим захистом і великою подякою від начальства, так і грандіозним скандалом, якщо його смерть раптом захочуть списати на свавільний «ексцес низового виконавця, не посвяченого у тонкощі справи».

У будь-якому разі Нестор Євтихійович вирішив не пхати носа куди не слід. Бо чим менше знаєш – тим міцніше спиш. До того ж було бажано засинати не в «дерев’яному макінтоші» й не на віки вічні. А так, аби прокинутися наступного дня у доброму здоров’ї й прекрасному гуморі!

Тому він відповів коротко. Якомога коротше:

«Запитань не маю».

«Отож виконуйте».

«Так точно!»

І він виконав доручення начальства. Для цього знадобилося зовсім небагато: несподівано увійти до карцеру й переконатися, що винуватець порушення табірної дисципліни не стоїть струнко, а сперся на стінку – що безумовно забороняється режимом перебування у цьому самому карцері. А далі – один-єдиний, проте точно націлений удар по нирках.

«Стояти струнко! На стіни та будь-які зовнішні предмети не спиратися! Ще раз побачу – буде тільки гірше!..»

Але людський організм, виявляється, штука дуже дивна: б’єш по нирках ввечері, майже проти ночі, – а на ранок зупиняється серце. Від холоду. Бо чи багацько треба тому, хто сам себе катує голодом і спрагою?.. Еге ж, з тваринами такого не буває – тільки з людьми! Особливо з усякими хохляцькими віршомазами…

І ось уже недоумкуватого придурка везуть у нефарбованій труні з необструганих дощок на табірний цвинтар. Точніше, його повезли сюди не одразу – бо попервах, як і належить, зробили «розтин тіла». А точніше – розпатрали його як хотіли, щоб негідник гарантовано не ожив, якщо розраховував на це. Бо від таких, як він, можна було очікувати всього. Але після проведених протягом доби «патолого-анатомічних досліджень на предмет встановлення причини природної смерті» він нарешті розмістився з усім можливим комфортом у труні.

А невдовзі переміститься до ями. Звісно, вже без «дерев’яного макінтоша» – бо забагато честі! Вистачить йому і драної брезентової підстилки. А нефарбована труна повернеться на госпподвір’я в очікуванні нових вантажів, які з’являться рано чи пізно, але неодмінно з’являться. Що ж до порушника дисципліни, то над його могилою буде встановлена лише табличка з табірним номером.

А те, що під номерною табличкою прикопали хохляцького віршомаза Стуса Василя Семеновича, буде записано лише у спеціальному журналі. Бо порядок є порядок! Особливо у них, у «Пермі-36»…

Гуртожиток Каховського заводу електрозварювального обладнання, Каховка, жовтень 1985 року

Багато-багато років тому це місце видавалося йому мало не райським куточком. Хоча, звісно, то був погляд маленького сироти і вихованця дитбудинку, до того ж затаврованого на все життя як «ЧСІР». Ну так, він знав, що є місця значно кращі: насамперед, Москва – столиця могутнього й величного Радянського Союзу, чи Ленінград – «колиска Революції». Та все це були суто теоретичні знання. Картинки з підручників, так би мовити.

Та лише проживши багато років у Києві – всього лише доволі провінційній, трохи міщанській, трохи жлобській республіканській столиці, Вікентій Пилипович нарешті зміг відчути всіма фібрами своєї душі, до чого глибокою і смердючою дірою є Каховка – колишня межа його мрій!.. Про що можна говорити, коли тут навіть готелю пристойного нема, отож, приїхавши у відрядження, доводиться тулитись у заводському гуртожитку.

Втім, добре, що хоча б сам завод не просто зберігся, але й розвинувся! І тепер працює на повну потужість – у чому є, безперечно, й особиста заслуга Вікентія Пилиповича. От тільки хто про це знає і кому воно треба?..

Овва, та тепер на Каховському ЗЕЗО працівники не знають, що був тут колись такий Ісідор Мартинович, перед яким навіть він сам – Вікентій Пилипович Буштинець – присідав на «п’яту точку»! Але тепер – забули, геть начисто забули такого поважного чоловіка!..

Хоча питання в іншому: навіщо було витягати його сюди?! Невже не можна було перетнутися у тому ж Києві, наприклад?! До речі, припертися до Каховки довелося не тільки йому, але й… «контрагенту» – назвемо його так. Оскільки обидва вони живуть і працюють у столиці УРСР, то навіщо?.. І не лише Вікентію Пилиповичу – їм обом!..

Отже, існує в їхній зустрічі якийсь підтекст, тільки з урахуванням котрого відрядження до цієї діри набуває сенсу. Тоді що це за підтекст?! Зрозуміти його важливо, дуже важливо. Вікентій Пилипович мав щодо цього свої міркування. Але перевірити, наскільки вони близькі до реалій, можна було в єдиний спосіб – зустрівшись із «контрагентом». Його він і очікував…

Легенько рипнули двері.

Без попереднього стуку.

Він, авжеж він…

– Добридень, Вікентію Пилиповичу!

– Добридень. Скажіть, будь ласка, з якої це радості…

– Вас, мабуть, дратує зорганізований нами виклик сюди, на КЗЕЗО?

– Здогадатися про це не так уже й важко. Чи ви вважаєте інакше?

1 ... 70 71 72 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"