Читати книгу - "Робінзон Крузо, Даніель Дефо"

Настав двадцять сьомий рік мого полону. Останніх трьох років, правда, можна було б не рахувати, бо, коли з’явився П’ятниця, життя моє зовсім змінилось. Двадцять шості роковини я відсвяткував подячною молитвою, як і минулі роки. Я дякував творцеві за великі милості, які він послав мені в моїй самотності. Якщо я мав за що дякувати йому раніше, то тепер і поготів: тепер мені було дано нові докази того, як дбає про мене провидіння, і великі надії на близьке визволення. Я був непохитно переконаний, що не проживу на моєму острові й року. Та, незважаючи на таку впевненість, я не занедбував свого господарства, а так само копав землю, засівав, обгороджував нові ниви, ходив за своєю отарою, збирав та сушив виноград - одно слово, робив усе необхідне, як і доти.

Тим часом настала дощова пора, коли я звичайно більшу частину дня сидів дома. Отже, я сховав наш новий човен, завівши його в бухточку, де, як уже сказано, я причалював колись із своїми плотами. Дочекавшись припливу, я підтяг човен до самого берега і наказав П’ятниці викопати невеликий док, такий завбільшки та завглибшки, щоб човен міг плавати в ньому. Коли настав відплив, ми міцно загатили док, щоб не пустити в нього воду, отже, човен стояв на сухому навіть під час припливу. А від дощів ми накрили його товстим шаром гілок, як дахом. Тепер ми могли спокійно чекати листопада або грудня, коли я вирішив пуститись у подорож.

Як тільки припинились дощі та встановилась погода, я почав ретельно готуватись до далекого плавання. Я заздалегідь розрахував, який запас харчів буде нам потрібний, і заготував усе, що треба. Тижнів через два я збирався відкрити док і спустити човен на воду. Одного ранку, як звичайно, готуючись до подорожі, я послав П’ятницю на берег по черепаху: яєць та м’яса цієї тварини нам звичайно вистачало на тиждень. Не встиг П’ятниця відійти, як зараз же прибіг назад. Мов божевільний, не чуючи під собою землі, він перелетів до мене через огорожу і, перш ніж я встиг його запитати, закричав:

- Господарю! Господарю! Лихо! Нещастя!

- Що таке, П’ятнице? - спитав я в тривозі.

- Там, коло берега, одна, дві, три… Одна, дві, три піроги!

Знаючи його манеру рахувати, я подумав, що всіх пірог було шість, але, як потім виявилось, їх було лише три.

- Ну й що з того, П’ятнице? Чого ти перелякався? - сказав я, стараючись підбадьорити його. Бідолаха нетямився з переляку. Він, мабуть, гадав, що дикуни приїхали по нього, знайдуть його, поріжуть на шматки й з’їдять. Він так дрижав, що я не знав, що з ним робити. Я заспокоював його, як умів: говорив, що, в кожному разі, я наражаюсь на таку ж небезпеку, як і він, що коли з’їдять його, то з’їдять і мене разом з ним.

- Але, П’ятнице, ми мусимо битися з ними. Чи зможеш ти битись, П’ятнице?

- Я стріляти,- відповів він,- але їх багато, дуже багато!

- Дарма! - сказав я.- Одних ми вб’ємо, а решта перелякаються пострілів.

Я спитав його, чи він боронитиме мене, як я його, і, головне, чи робитиме він усе, що я накажу йому.

- Я умру, якщо ти накажеш, господарю! - відповів він.

Тоді я приніс із льоху рому і дав йому випити (я так ощадно витрачав свій ром, що в мене залишався ще чималий запас). Після цього ми зібрали всю нашу вогнепальну зброю, оглянули її й зарядили. Дві мисливські рушниці, які ми завжди брали з собою, виходячи з дому, я зарядив великим дробом; у чотири мушкети поклав по п’ять маленьких куль і по два шматочки свинцю, а пістолі зарядив двома кулями кожен. Крім того, я озброївся, як завжди, тесаком без піхов, а П’ятниці дав сокиру.

Приготувавшись таким чином, я взяв підзорну трубу і піднявся на гору для розвідки. Навівши трубу на берег, я дуже скоро побачив дикунів: їх було двадцять один чоловік, троє полонених і три човни. Ясно було, що вся ця ватага з’явилась на острів лише для того, щоб варварським бенкетом відсвяткувати перемогу над ворогом. Жахливий бенкет! Але для цих недолюдків такі бенкети не були дивом.

Я спостеріг також, що цього разу вони висіли не там, де висідали три роки тому, коли втік П’ятниця, а значно ближче до моєї бухточки. Берег тут був низький, майже до самого моря підступав густий ліс. Мене розлютило, що дикуни отаборились так близько від мого житла, а огида до кривавої справи, для якої вони з’явились на острів, ще дужче розпалила мій гнів. Спустившись з гори, я сказав П’ятниці, що вирішив напасти на цих недолюдків і перебити їх усіх до одного, і ще раз запитав його, чи він буде мені допомагати. Він уже зовсім отямився від переляку (цьому, очевидно, сприяв і випитий ним ром) і бадьоро повторив, що, коли я накажу, він умре.

Пойнятий люттю, я розподілив між нами наготовлену зброю, і ми рушили в путь. П’ятниці я дав один із пістолів, який він заткнув собі за пояс, і три рушниці, а один пістоль і три рушниці взяв сам. Про всякий випадок я поклав у кишеню пляшечку рому, а П’ятниці дав нести великий мішок з порохом та кулями. Я наказав йому йти за мною, не відстаючи ні на крок, і суворо заборонив розмовляти та стріляти, поки я не накажу. Нам довелося зробити великий гак, щоб обігнути бухточку й підійти до берега з боку лісу, бо тільки звідти, як я бачив у підзорну трубу, можна було непомітно підкрастись до ворога на відстань рушничного пострілу.

Дорогою мене знову опосіли старі думки, і моя рішучість почала підупадати. Не численність дикунів лякала мене, бо в боротьбі з цими голими, майже беззбройними людьми всі шанси були на моєму боці, навіть якби я був один. Ні, мене мучило інше. З якого права, а тим більше - з якої потреби, запитував я себе, збираюсь я заплямувати свої руки кров’ю людей, що не зробили й не хотіли зробити мені