Читати книгу - "Мартін Іден, Джек Лондон"

«Якби хоч один редактор,- іноді думав він,- вволив зійти із своїх недосяжних висот і написав би мені хоч слівце заохоти! Хай мої роботи не такі, як їм треба, хай з огляду на обачність не надаються вони до друку, але ж світиться у них де-не-де хоч іскрина, варта уваги!..» І знову витягав він з-під столу котрогось рукописа, як от «Пригоду», і перечитував знов і знов, даремно силкуючись зрозуміти причину мовчанки редакторів.

Коли прийшла чудова каліфорнійська весна, настав край Мартіновому добробутові. Кілька тижнів його непокоїло дивне мовчання газетного синдикату. А тоді одного дня листоноша приніс йому десять його «штампованих» оповідань. При них був коротенький лист, де повідомлялося, що синдикат переповнений рукописами і що новий матеріал прийматиметься лише через кілька місяців. Тим часом Мартін надміру розтратився з грішми, мавши певну надію на ці оповідання: перед цим-бо синдикат платив йому по п’ять доларів за кожне оповідання і жодного не забракував. Отже, цей останній десяток Мартін теж вважав за проданий і жив так, ніби мав у банку п’ятдесят доларів. Тим-то він нараз опинився в скруті, не перестаючи в той же час розсилати свої ранні твори до газет, які не хотіли платити, а пізніші твори пропонувати журналам, які не хотіли їх купувати. І знов йому довелося ходити до ломбарду в Окленді і заставляти речі.

Кілька жартів та гумористичних віршів, прийнятих нью-йоркськими тижневиками, дали йому змогу сяк-так перебитися. Тоді він написав до деяких першорядних місячників та квартальників: чому не друкують його творів? З відповідей він дізнався, що вони рідко приймають випадкові рукописи, а майже весь матеріал замовляють відомим авторам, що мають авторитет кожен у своїй ділянці.

Важке літо випало Мартінові. Консультанти й редактори пороз’їздилися на відпочинок, і журнали, що звичайно присилали відповідь через три тижні, тепер тримали його рукописи по три місяці, а то й більше. Єдиною втіхою було те, що під час застою менше витрачалося на марки. Тільки грабіжницькі видання працювали так само інтенсивно, і їм Мартін порозсилав усі свої ранні твори: «Ловці перлів», «Кар’єра мореплавця», «Ловля черепах» і «Північно-східний пасат». За всі ці рукописи йому не заплачено ані цента. Але, щоправда, після шестимісячного листування дійшлось до компромісу: за «Ловлю черепах» він одержав безпечну бритву, а часопис «Акрополь» пообіцяв заплатити йому за «Північно-східний пасат» п’ять доларів грішми й вислати п’ять річних передплат, хоч виконав лише другу частину обіцянки.

За сонет, присвячений Стівенсонові, йому пощастило вирвати два долари від одного бостонського редактора, що видавав свого часописа із смаком, гідним Метью Арнольда, 30 але також із хронічною пусткою в кишені. Дотепна поема на двісті рядків «Пері й перли», щойно закінчена, припала до душі редакторові одного журналу в Сан-Франціско, що видавався коштом якоїсь залізничної компанії. Коли Мартінові запропонували замість гонорару безплатний залізничний квиток, він запитав, чи можна буде цей квиток перепродати. Цього не допускалося, і Мартін попросив повернути йому поему. Вона й повернулася з повним жалю листом від редактора, і Мартін послав її знов до Сан-Франціско, у претензійний місячник під назвою «Шершень», заснований одним визначним журналістом, який і зробив цей журнал зорею першої величини. Тільки що ця зоря померхла ще до того, як Мартін народився. Редактор запропонував Мартінові за поему п’ятнадцять доларів, але коли її було надруковано, певно, забув про свою обіцянку. Не одержавши ніякої відповіді на кілька запитів, Мартін написав ще раз у дуже різкому тоні і дістав цим разом листа уже від нового редактора, в якому той холодно повідомляв, що не бере на себе відповідальності за помилки свого попередника і що він особисто не дуже високої думки про «Пері й перли».

Але найгірше скривдив Мартіна чікагський часопис «Глобус». Мартін довго не хотів друкувати своїх «Пісень моря», але з голоду зважився й на це. Забраковані десятьма журналами, вони нарешті знайшли собі притулок у редакції «Глобуса». У циклі було тридцять поезій, і за кожну він мав одержати по долару. Першого місяця було надруковано чотири вірші, і Мартін одразу ж одержав чек на чотири долари; але, прочитавши їх у журналі, він жахнувся. Назви було позмінювано: замість «Фінішу» стало «Кінець», замість «Пісні зовнішнього рифа» - «Пісня коралового рифу». Одному віршеві й зовсім довільної надали назви: замість Мартінового «Світла медузи», стояло: «Зворотна течія». А самі поезії то вже й украй були понівечені. Мартін у розпачі стогнав і хапався за голову. Цілі речення, рядки, а то й строфи повикидали, попереплутували й так переробили, що годі було глузду добрати. Деякі його строфи було замінено чужими. Він не припускав, щоб редактор міг накоїти таких дурниць, і втішав себе думкою, що це витівка редакційного кур’єра або друкарки. Мартін негайно написав редакторові, щоб той припинив друкувати його вірші або ж повернув йому рукописа. Він посилав листа за листом, просив, благав, погрожував, та все дарма. Впродовж кількох місяців журнал і далі калічив його вірші, поки не надрукував усі тридцять, і щомісяця Мартін одержував чек за ті, що були вміщені в черговому номері.

Незважаючи на всі ці невдачі, спогад про сорок доларів від «Білої миші» підтримував енергію Мартіна, хоч йому й доводилось дедалі більше витрачати її на «чорну роботу». Він виявив, що сякий-такий гріш можна заробити в сільськогосподарських тижневиках та комерційних журналах, але натомість, мавши справу з релігійними виданнями, він би запевне наражався на голодну смерть. У найскрутнішу годину, коли до заставу помандрував його чорний костюм, Мартінові несподівано пощастило на конкурсі, проведеному округовим комітетом республіканської партії. Конкурс було оголошено в трьох галузях, і Мартін брав участь в усіх, гірко сміючися з себе, що змушений не гребувати й такими крайнощами. Його поема дістала першу премію в десять доларів, агітаційна пісня другу, п’ять доларів, а стаття про завдання республіканської партії - знов першу премію, у двадцять п’ять доларів. Він дуже втішався, аж доки не пішов одержувати виграш. Щось, певно, трапилося у комітеті, бо хоч серед його членів були й банкіри, і сенатори, грошей не щастило видобути. Поки тяглася ця справа, Мартін довів, що добре розуміється і на засадах демократичної партії, бо здобув премію за ідеологічну статтю в такому самому конкурсі, але демократів. Він навіть гроші тут одержав - двадцять п’ять