Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

На німців убивство їхнього фельдмаршала справило дуже сильне враження. Досить тривалий час місце головнокомандуючого було вільним, а в кінці серпня 1918-го до Києва приїхав заступник Ейхгорна, генерал фон Кірбах — «…людина, про яку важко що-небудь сказати, здається, він любив вино… ролі він ніякої не грав, усім заправляв генерал Гренер і його помічник майор Ярош».

12 серпня запаленням сліпої кішки тяжко захворів син гетьмана — Павло. Гетьман та його дружина постійно сиділи біля ліжка вмираючого сина та молили Бога про його одужання, але 14 серпня Павло помер. Труна сина гетьмана кілька діб простояла у домовій каплиці, а потім прах Павла був урочисто похований. Олександра дуже переживала цю втрату, на нервовому грунті в неї стався викидень. Після смерті Павлика Олександра вже не з’являлася на прийомах, урочистих обідах і не вдягала нарядних суконь.

Гетьман писав: «У моєї дружини і мене життя у цьому будинку залишило самі сумні та важкі спогади, не говорячи вже про важку атмосферу, у якій я перебував і якій мимоволі піддалася вся моя родина, не говорячи про ту роботу, що позитивно мене розморювала. Ми ще понесли там важку втрату мого сина Павла».

Вже у червні 1918-го гетьман став швидко розчаровуватися у своїх міністрах… Він вказував Лизогубу, що вважає бажаним поділ посад голови Ради і міністра внутрішніх справ, але Лизогуб «…страшно образився, говорив, що, залишаючись лише головою, він фактично не може впливати на справи, і в результаті дав зрозуміти, що він іде. Не маючи позитивно нікого, ким би я міг його замінити, довелося тимчасово відкласти цей план. Але внутрішнє становище не покращилося, роботи було все більше і більше, через якийсь час я знову відновив розмову. Він, нарешті, зважився здатися, що робить йому велику честь, тому що, безсумнівно, це був великий удар його самолюбству».

8 липня в офіційному листі до голови Ради міністрів Української Держави гетьман закидав Лизогубу: невідповідний підбір урядовців, саботаж своїх розпоряджень по прискоренню підготовки аграрної реформи, занепад продовольчої справи, неефективну боротьбу проти спекуляції, недоліки у пропаганді планів гетьмана щодо будівництва Української Держави.

Криза в уряді призвела до того, що гетьман призначив іще «правіших» міністрів. Лизогуб здав міністерство внутрішніх справ державному секретареві Кістяковському, було звільнено міністра продовольчих справ Юрія Соколовського, портфель якого одержав у спадщину Сергій Гербель.

У липні 1918-го гетьман робив кроки і в бік «українців». Він мав намір відзначити річницю союзу Мазепи зі шведським королем і без успіху добивався від патріарха Всія Русі Тихона зняття анафеми з Мазепи. Винниченко «захоплювався» Скоропадським та доводив однопартійцям, що «гетьман наша людина».

«…Тоді було два плини, — писав гетьман про політичну ситуацію 1918 року, — один український a out rance («крайнього напрямку»), другий — рішуче ніякого українства…» Павло Петрович намагався звести ці напрямки, вважаючи, що «…в українських колах мене добре знають… я відомий у великоросійських колах, і мені легше буде примирити, ніж комусь іншому, ці два полюси». Але Павло Петрович помилявся…

На початку липня здавалося, що компроміс з «українцями» буде знайдено. Гетьман доручив Дмитру Дорошенку порозумітись з українськими соціалістами й навіть пропонував їм посаду прем’єра. Але Петро Дорошенко, сімдесятирічний федераліст Ілля Шраг, професор історії Дмитро Багалій, яким пропонувалася посада прем’єра, відмовилися.

У міністра землеробства Колокольцева почалися «тертя» зі своїми підлеглими, які призводили до того, що окремі розпорядження міністра не виконувалися чиновниками. У самому міністерстві таємно друкувалися прокламації із закликом не виконувати розпорядження міністра. Колокольцев був вимушений звільнити з посади всіх чиновників у центральному управлінні міністерства і набрав нових, переважно з «російською пропискою». Гетьман згадував: «Скандал вийшов величезний… До мене повалили депутації. На знак протесту почалися страйки у деяких інших міністерствах, втім, вони швидко закінчилися».

Міністр Ржепецький теж змінив більшість чиновників на «видатних людей із Петроградського міністерства… перетягнув старих службовців із Петербурзької експедиції заготовляння паперів». Міністр Чубинський також у своєму міністерстві почав «переслідування українців» (за виразом С. Шелухіна). «Українці» наполягали на негайному введенні української мови у судочинство, але Чубинський був проти цього. У серпні Чубинського у міністерському кріслі змінив Олексій Федорович Романов. Він був сином відомої української письменниці Одарки Романової, але сам активно виступав проти українізації й був правих переконань.

Навіть гетьман писав, що Кістяковський «…на жаль, виявився далеко не на висоті становища. Він уважав, що весь рух і невдоволення, що іноді мають ґрунтовні причини, можна зупинити і для цього лише необхідно заарештувати всіх опозиційних діячів, які хоча б трошки дозволяли собі неконституційні дії. В області ж створення поліції та вживання рішучих заходів у цей час серед осіб він був необхідною людиною… Кістяковський заарештував багатьох українців, але він заарештував також і росіян, що належали до більшовиків, і лівих соціал-революціонерів, що займаються в нас пропагандою. Українці підняли страшний лемент, доводячи всім, що це гоніння на українців. Міністри українці у Раді взяли сторону, звичайно, арештованих, почалися тертя».

Гетьманським законом був утворений Державний Сенат як вища установа у справах судочинства та законотворчості. Утворення відбулося доданням його генеральному суду, що мав департаменти: цивільний, карний, адміністративний. На голову Державного Сенату Скоропадський призначив Василенка, що дуже роздратувало Чубинського.

«Я надавав величезного значення Сенату, прагнув його, наскільки можливо, більше провести у свідомості народу», — писав Павло Петрович.

В той же час було затверджено закони про вибори народних представників до Державного Сейму, розроблено закони про міські і земські вибори. Було впроваджено нову податкову систему, засновано Державний та Земельний банки, зроблено обмін російських грошей на українські… Українські гроші мали твердий курс, а німецькі марки приймалися за курсом 85 коп., та їх можна було продати лише по 65 коп.

14 червня 1918 року гетьманською Радою міністрів було прийнято закон про право продажу та купівлі землі, за яким кожен власник сільськогосподарських та лісових маетностей отримав право продажу земель без обмеження розміру. Відновлювалися права спадкоємства земельних маетностей за заповітом; купчі, дарчі записи, складені до 31 грудня 1917 року, затверджувалися законом. Цей закон більше не залишав селянам надій на поліпшення долі.

2 липня 1918 року гетьман підписав закон про громадянство Української Держави. Згідно із законом громадянину Української Держави заборонялось одночасно бути громадянином чи підданим іншої держави. Всі, хто народився в Україні,