Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"

— Професоре! — гукнув йому вслід Живчик. — Послухайте мене!

Професор не звертав на нього жодної уваги. Тілом і душею він належав Санктафраксові. Він не хотів — та й не зміг би — жити без летючого міста. Професор у відчаї підскочив угору і корчовито вчепився у кінець ланцюга.

— Професоре! — знову загукав Живчик.

Бем!

Дзвін бемкнув удванадцяте. Над Санктафраксом — північ!

Матір Бур заревіла, наче велетенська тварина. Зірвавшись із приколу, твердиня Санктафракса шугонула у вись і зникла з очей, а Матір Бур — уся пульсуючи потугою та новим життям — покотилася небом далі, аби з настанням ранку бути вже біля Верхоріччя.

Кулькап скочив із помосту і підбіг до Живчика.

— Хай береже вас Небо, Професоре, — гукнув Живчик, дивлячись у вишину.

Кулькап поклав руку йому на плече.

— Професор Темрявознавства був добряга, Кулькапе, — мовив Живчик. — Відданий, вірний… як і оті заморочені вчені, що відмовилися покинути місто. — Він зітхнув. — Вони б не пережили втрати свого укоханого Санктафракса.

— Ось вони! — пролунав чийсь гримкий, лютий голос.

— Вони обірвали Якірний ланцюг! — проревів інший голос.

Живчик і Кулькап опинилися сам на сам із роз’юшеним натовпом вчених, охоронців, кошикотягів, який сунув просто на них.

— Що нам робити? — повернувся до Живчика Кулькап.

Живчик підняв руки догори і гукнув:

— Друзі! Колеги вчені! Городяни Нижнього міста! Це правда, Кулькап щойно обірвав Якірний ланцюг…

Дедалі численніший натовп невдоволено гув і сипав чортами.

— Та якби він цього не зробив, — крикнув Живчик, перекриваючи ґвалт, — страхітлива буря в небі, свідками якої ви всі щойно були, змела б не тільки Санктафракс, а й Нижнє місто — і все живе, що є у Світокраї!

— Хто це говорить? — озвався довгань у мантії.

— Чому ми повинні тобі вірити? — підхопив другий. Крики ставали дедалі злобливіші.

— Бо я говорю від імені новонастановленого Найвищого Академіка! — зикнув Живчик у відповідь. Натовп принишк. — Так, вам не причулося — Найвищого Академіка! — Із цими словами він показав на важку золоту печатку, почеплену на шиї у Кулькапа. — Цей титул передав йому попередній Найвищий Академік, здійснюючи своє право у цілковитій згоді з давніми звичаями нашого укоханого Санктафракса.

Кулькап зніяковіло зіщулився.

— Але… але… — муркнув він.

— Більше немає ніякого укоханого Санктафракса! — желіпнув сердитий голос.

— А що тут поганого! — закричав хтось із мешканців Нижнього міста. — Ледача професура!

— Покидь із Нижнього міста! — не забарилася відповідь. Спалахнула бійка, у повітрі замиготіли кулаки. Але за мить усі до одного кулачники завмерли: їхні крики заглушили несамовитий вереск і крякання зграї білих круків, що кружляла в небі просто над їхніми головами.

— Хор мертвих! — захвилювалися городяни Нижнього міста і пороснули до сховків.

— Білі круки, — шепотіли вчені, заціпенівши на місці.

Упавши, мов сніговиця, на землю, білі круки щільним колом обступили Живчика із Кулькапом. Найбільший птах повернувся до Живчика і кивнув йому своїм здоровенним дзьобом.

— Краане, — озвався Живчик, — дякую тобі за…

— У Каменосад поцілила блискавка, — перебив його білий крук. — Голуба кривуляста блискавка. Пригадуєш?

— Так… авжеж, — кивнув головою Живчик.

Краан різко крутнув головою.

— Тепер на тому місці росте брила. Найбільша з-поміж решти. Росте страх швидко. Усе швидше й швидше. Її треба прикріпити. Прикріпити тепер. Поки не знялася вгору.

Живчик нахмурився. Йому пригадалася блискуча поверхня нової брили, яка проклюнулася із землі.

— Чи тобі не здається… — повернувся він до Кулькапа.

— Ви хочете сказати, — випередив його тамтой, — ви гадаєте, ця брила могла б вирости доволі великою, аби стати…

— Новим Санктафраксом! — вигукнув Живчик. — Ти вгадав мої думки! — Він рушив до вчених, з’юрмлених попереду. — Мерщій! Ходімо в Каменосад, усім гуртом! Беріть мотуззя, ланцюги, сіті, снасті, гирі — все, що зможете дістати. Бо та брила, що росте тепер у Світокраї стане вашим новим летючим містом. Спільними зусиллями ви збудуєте новий Санктафракс.

Учені не зводили з нього німотних поглядів. Тоді Кулькап ступив крок уперед, тулячи руку до ланцюга Найвищого Академіка.

— Робіть, як він каже! — скомандував він.

Ще мить професура мовчала. Потім пролунав чийсь крик: «До Каменосаду!», після чого всі почали дружно покидати майдан.

Живчик обернувся до хлопця.

— Кулькапе, Кулькапе, — сказав він. — Як я тобі заздрю!

— Ви — мені заздрите? — не повірив Кулькап.

— Авжеж! — підтвердив той. — Бо ти зможеш усе почати з чистого аркуша — збудувати академічне місто, яким воно мало б бути з самого початку. Без дріб’язкових чвар, наклепів, без позалаштункових інтриг. Бо ти, Кулькапе, станеш тим містком, який з’єднає Нижнє місто і Санктафракс. І тодікупці та вчені не зневажатимуть одне одного, бо ти, Кулькапе, знаєш життя і тих, і тих, а ще тому, бо в тебе добре серце. А тепер у тебе є ще й нова летюча твердиня, яка допоможе збутися твоїм мріям.

— А як же ви, Живчику? — запитав Кулькап.

— Я? — перепитав Живчик. — А на мене жде моя команд а — тут і біля Верхоріччя — Він зітхнув. — Шкода тільки — Шгуляр загинув…

— Залишайтеся тут! — ухопив його за рукав Кулькап. — Ми збудуємо новий Санктафракс разом. Ви і я…

— Моє місце деінде, — твердо мовив Живчик. — Воно ніколи не було тут. Моє місце — на містку небесного корабля, біля моєї вірної команди.