Читати книгу - "Анна Київська – королева Франції"

«Відомості про життя нашої княжни, що була королевою Франції, є доволі скупі й при цьому суперечливі. Зокрема молоді роки Анни, проведені на батьківщині в Україні, а далі роки після смерті її другого чоловіка, проведені у Франції, залишаються й, здасться, залишаться назавжди цілковитою таємницею. Нерозв’язаним питанням залишаються її останні роки життя, її смерть і місце вічного спочинку. Не маємо нічого, крім сухих даних старих документів, що могло б нам дати ясний образ її постаті як королеви Франції, й зокрема нема ніяких відомостей про її зв’язки з рідним краєм, з батьком і всіма рідними. Важко ж допустити, щоб, живучи такий довгий час поза межами батьківщини, Анна не бажала мати новин з країни, в якій прожила 25 років свого дитячого й молодечого життя, й не інтересувалася життям і подіями на батьківщині. Якісь зв’язки з Україною мусіли бути, хоч би мінімальні, й навіть всупереч великій відстані і тодішнім трудним засобам комунікації.

Але сліди про них пропали навіки, присипані довгими сторіччями забуття. Єдиним, що залишило тривкий і видний до сьогодні слід життя й побуту Анни Ярославни у Франції, є збудований нею монастир з величною церквою Святого Вікентія в старовинному французькому місті Санлісі.

Невблаганний час, що в безупинному поході вперед немилосердо нищить усе на своєму шляху, не встиг змести з лиця землі цієї дорогої кожному українцеві пам’ятки. Струнка елегантна дзвіниця, що пнеться до неба, німі кам’яні мури, посивілі від старості, залишилися донині живими свідками небуденної події. Вони свідчать усією силою своєї наявності, що дев’ятсот років тому на королівському престолі Франції сиділа українка Анна Ярославна, що приїхала сюди з далекої української столиці – золотоверхого Києва.

Та, на жаль, мури Божої святині, здвигнені побожністю й щедрістю української княжни, стоять сиротою в чужій землі. Хоч і багато українців живе в гостинній і привітній Франції, та мало хто з них навідується до Санліса, щоб у старовинній церкві абатства Святого Вікентія схилити чоло перед пам’яттю визначної землячки. Українці забули свою княжну й залишили її пам’ять на поталу москалям.

Так, наче б мало ще було московської наруги над українськими святощами в самій Україні. Навіть тут, у Франції, своєю байдужністю чи легкодушністю дозволяють українці москалям красти наше минуле, обкрадати славу нашої батьківщини, зневажати пам’ять української княжни, бо ж москалі називають її московкою. Кожного року, принаймні перед останньою війною, організували московські емігранти в місті Санлісі більш чи менш урочисті маніфестації в пам’ять Анни Ярославни, прив’язуючи її ім’я до московського народу, щоб таким чином затіснювати вузли приязні з французьким народом нашим українським коштом. І чому тоді дивуватися чи обурюватися, що французи дивляться на Анну Ярославну не інакше як на московку?

Відколи живуть українці у Франції, то ще й ні разу досі не спромоглися вони засвідчити українськості української княжни. Сором палить обличчя, коли подумати про це. Але ще не пізно. Ще можна дуже багато зробити. Слід би українським культурно-освітнім централям Парижа в порозумінні з українськими церковними чинниками й під їх патронатом організувати кожного року українську релігійно-національну масову маніфестацію в Санлісі в пам’ять Анни Ярославни. Датою такої маніфестації може бути хоч би й дата посвячення церкви Св. Вікентія. Ми певні, що такі щорічні масові всеукраїнські маніфестації були б не тільки яскравим виявом нашого пієтизму до нашої княжни, але й у великій мірі вплинули б на французьку громадську думку й показали б французам, що їхня королева не московка, але українка. Крім цього, кожний свідомий українець повинен уважати своїм обов’язком принаймні один раз відвідати Санліс і церкву Св. Вікентія; в якій витає душа Анни Ярославни».

(Мирослав Небелюк «Анна Ярославна», Париж, 1952)

Песимізм українця з Парижа пана Мирослава щодо байдужості земляків до українських святинь, зокрема й святинь Анни Ярославни у Франції, здається, почав вже змінюватись на краще.

«Мури Божої святині, здвигнені побожністю й щедрістю української княжни, стоять сиротою в чужій землі…»

Це було сумним фактом донедавна, бо святиня, створена Анною Ярославною, і справді стояла сиротою і тихо, але невблаганно руйнувалася.

Анна Ярославна заснувала церкву й монастир Св. Вінсента – це так. Збереглася грамота – хартія Анни про заснування в 1060 році монастиря Сан-Версан, у якій вона зазначила, що будівництво велося на її особисті кошти, подаровані їй Генріхом в день весілля, і зобов’язувала ченців молитися за гріхи Генріха, Анни і Філіппа. З тих давніх часів збереглася й невелика капличка, збудована в XI столітті. Через кілька століть біля її дверей встановили скульптуру Анни з написом: «Анна Київська, королева французька, засновниця собору в 1060 році».

Слава богу, святиня Анни Ярославни сиротою вже, здається, не стоїть.

Пан Мирослав писав свою працю «Анна Ярославна» більш як піввіку тому, у далекому вже 1952 році, а звідтоді збігло шістдесят років, почав відлік сьомий десяток. І ось вони, оптимістичні зміни щодо святинь, залишених Анною Ярославною в Санлісі й покинутих на поталу часу.

Року 2013-го, як повідомила преса України, святиня Анни Ярославни, що століттями саморуйнувалася, усіма забута, нарешті вже не стоїть сиротою:

«Українська єпархія святого Володимира в Парижі придбала церкву в Санлісі, засновану дочкою Ярослава Мудрого – королевою Франції Анною Київською в 1060 році.

З листопада (мається на увазі 2013 року) церква буде функціонувати як храм УГКЦ (Української греко-католицької церкви