Читати книгу - "Темна матерія"

Чути тільки самотній шепіт вітру.

Шум вулиці не долинає сюди знизу.

— Ти про все оце думала? — питаю.

— Не усвідомлено, та загалом так. Наче напівзабута мрія.

Я дивлюся в бік північних околиць, де має бути Логан-сквер.

Там і близько немає мого дому.

За кілька метрів од нас бачу літнього чоловіка, який стоїть позаду своєї літньої дружини. Його вузлуваті руки лежать на її плечах, а вона дивиться в телескоп на найчудернацькіше «чортове колесо», яке я будь-коли бачив. Заввишки 305 метрів, воно здіймається над берегом озера, де має бути Неві Пір.

Я думаю про Даніелу.

Про те, що той інший Джейсон — Джейсон-2 — робить у даний момент.

Що він може робити з моєю дружиною.

Гнів, страх і ностальгія навалюються на мене, як хвороба.

Цей світ, незважаючи на всю його велич, — не мій дім. Навіть приблизно.

ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 42

Наші кроки відлунюють у безмір темного коридору крізь міжсвіття.

Я тримаю ліхтар і думаю, що мені написати в записнику, коли Аманда раптом зупиняється.

— Що сталося? — питаю.

— Послухай.

Стає так тихо, що я чую прискорене биття свого серця. А потім — щось неможливе.

Звук.

Десь далеко, далеко в коридорі.

Аманда дивиться на мене.

Вона шепоче:

— Що за чорт?

Я вдивляюся в темряву.

Нічого не видно, крім тьмяного світла ліхтаря, яке відбивається в безкінечній стіні.

Звук гучнішає з кожною секундою.

Це човгання кроків.

Я кажу:

— Хтось іде.

— Як це може бути?

Рух досягає кола світла.

До нас наближається якась постать.

Я відступаю крок назад, коли вона наближається. Мені хочеться втекти, але куди ж я втечу?

Доведеться зустрітися лицем до лиця.

Це чоловік.

Він голий.

Його шкіра вкрита багном, чи брудом, чи...

Кров’ю.

Точно кров.

Від нього тхне кров’ю.

Наче він качався в калюжі крові.

Його волосся сплутане, обличчя замурзане й укрите кіркою настільки, що білки очей світяться на її тлі.

Руки в нього тремтять, а пальці намертво скоцюрблені, наче він щось відчайдушно дряпав.

Тільки коли він опиняється метрів за три від мене, я розумію, що цей чоловік — я.

Я пропускаю його, притуляючись до найближчої стіни, щоб йому вільніше було йти.

Коли він, хитаючись, бреде повз мене, його очі втуплюються в мене.

Я навіть не впевнений, що він мене бачить.

У нього приголомшений вигляд.

Спустошений.

Наче він щойно вийшов із пекла.

З його спини й плечей вирвані шматки плоті.

Я питаю:

— Що з тобою сталося?

Він зупиняється, дивиться на мене, а потім відкриває рота, і я чую найжахливіший звук з усього, що я коли-небудь чув — несамовитий, нелюдський вереск.

Коли луна від його крику розноситься коридором, Аманда хапає мене за руку й тягне геть.

Він не женеться за нами.

Він просто дивиться, як ми віддаляємось, а потім човгає далі коридором.

У ту безкінечну темряву.

Через тридцять хвилин я сиджу перед дверима, такими ж, як і всі інші, намагаючись викинути з голови щойно побачене у коридорі, і укоськати емоції.

Я дістаю записник із рюкзака, розгортаю його, ручка застигає в мене в руці.

Мені навіть не треба думати.

Я просто пишу ці слова:

Я хочу додому.

Цікаво, невже це те, що відчував Бог? Піднесення від створення світу самим тільки промовлянням слів? Авжеж, цей світ уже існував, але я під’єднав нас до нього. Із усіх можливих світів я знайшов саме цей, і, судячи з того, що бачу в прочинені двері куба, — це те, що мені потрібно.