Читати книгу - "Риб’яча кров"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Анна виловила й витягнула з сумочки два пожмакані томики «Швейка» Гашека.
— Ледве не забула. Я сказала вчора про них твоїй мамі, і ми пішли за ними до хати Венци.
Я поклала книжки на поличку нічного столика.
— Я сумую за Гонзою. За тим його «сестро, ти дурепа».
— Усе буде добре, Гано…
— Я така дурна. Усьому селу оповідала про дитячу кімнатку. Надимала посеред площі живіт, уже відчувала, як він у мене росте… А виявилося — усього лиш переїла за сніданком.
Ми ще довго сиділи мовчки, з Анною можна було й мовчати, і це не виглядало по-дурному.
— Я теж хочу сказати тобі щось важливе.
Раптом я відчула, як Анна вагається. На очі їй ніби насунулася завіса, тьмяний серпанок. І через цей затемнений погляд раптом узагалі нічого не проникало. Я знала це її мовчання й знала про таємну скриньку десь усередині, яку вона замикала й охороняла від кожного, навіть від мене. Я полишила все на її розсуд.
— Я розійшлася з Хозе.
Я стиснула їй руку.
— Я знаю, що вже здаюся дивною з цим, Оліна б першою кпила з мене. Але тепер уже насправді. Несила було вже терпіти далі. І не тільки тому, що інколи здавалося, ніби я його власність. До мене вже висували претензії і його мати, і батя, і баба… уся їхня сімейка.
На сусідньому ліжку перевернулася пацієнтка. Усю палату виповнювало таке дивне світло. Сумне, ніби пожовкле випране лікарняне простирадло. Я хотіла, щоб Анна сиділа зі мною до вечора.
— Я так хочу назад, ніби від народження живу в цій Петровій хаті.
Анна погладила мою руку.
— Я вперше відчуваю себе жінкою. Розумієш? Цього не було зі Зденєком. У мене є там стіл, ліжко, дім і колись буде дитина.
— У мене також є приємна новина.
— Говори, — я сіла в ліжку, бо спина вже затерпла, а ноги задерев’яніли.
— Я ходила дивитися квартиру. У мене буде двокімнатна. Тільки для мене.
— У тому новому районі в Тині?
Вона ствердно кивнула. Я знову подумала про це число. Висота 370,5. Розкидає нас по світові. Оліна житиме десь на болоті біля Воднян. Анна — у Тині, у панельці. Батьки — у Будєйовіце, у районі Май.
— У батьків разом із дідом буде трикімнатна в будинку поруч, — сказала Анна, ніби знаючи, про що я зараз думаю.
— Анно, ми з Петром не здаватимемося. Залишимося в хаті, скільки можна буде.
Прийшла медсестра з вечерею, інша почала застеляти порожнє ліжко біля вікна.
— У вас буде нова подружка, — озирнулася вона через плече, — але вас це вже не стосується.
— Ви до мене? — запитала я.
Вона кивнула й підійшла до мого ліжка.
— Я не повинна вам цього говорити, але завтра після огляду поїдете додому.
Анна вже збиралася йти, але зупинилася у дверях і почула це. Посміхнулася й помахала мені. А я заходилася вечеряти.
Я прокинулася в холодному ліжку. Помацала рукою поруч себе, але Петрова половина була порожньою. Через фіранки проступало жовтневе біло-сіре світло, я роззирнулася в сутінках кімнати, виднілися лише обриси двох темних шаф. А потім раптом увірвалося штучне світло лампочки. Петр стояв у дверях, із задоволеною посмішкою стежив, як я мружуся від освітлення.
— Прокидайся, сніданок уже на столі. О восьмій маємо бути у твоєї мами.
В алеї розлігся туман. Ми з’їжджали на нейтралці з пагорба, листя, прибите холодним дощем до асфальту, шурхотіло під колесами. «Я сюди вже не належу, але постійно повертаюся», — спало на думку. У светрі я згорнулася на сидінні, Петр загальмував перед пивницею, і ми в’їхали на площу. На зупинці на лавочці нікого не було. Оліна вже поїхала, Анна займалася своєю квартирою в панельці, у садку біля річки Зденєк розбирав вулики. А ми — у Петровій шкоді, заднє сидіння до верху закладене коробками.
— Мамо, ми снідали, — я спробувала протестувати, але нам все одно належалося хоча б чаю випити.
— Тато вже біля річки, прокинувся ще вдосвіта. Йому будуть потрібні ті коробки, — сказала мама й поглянула на Петра.
Він випив чай і повільно виходив із натопленої кухні.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Риб’яча кров», після закриття браузера.