Читати книгу - "Руїни бога"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ностичним?
— Так. О Господи.
Так воно тяглося і тяглося. Сонні хотів скрутитися на землі й заритися у листя, як лісове звіря. Може, якщо він засне, то прокинеться вже в маєтку, чи, ще краще, у дідуся Теда. Але ні, вони попрямували далі.
Вони знову вийшли з лісу на муки, у пекуче сонце. Домінік змовк, атмосфера змінилися, невідь-звідки проступив незвіданий морок. Він бурмотів щось собі під ніс, але слова не мали сенсу.
*
Вони брели стежкою, обрамленою високими живоплотами, аж та раптом урвалася, і вони опинилися на вузькій дорозі. Там було жарко, а ноги в Сонні боліли так, що він більше не міг нікуди йти. На дорозі було двоє білих воріт, посередині кожних було велике червоне коло, а нагорі — по лампі, які зараз не горіли, бо ще ясно. Пройшовши крізь відкриті ворота, Сонні зрозумів, що вони на залізничній колії. Нарешті хоч щось цікаве. А потяг проїде? Може, вони почекають на потяг?
— Звісно, — сказав Домінік, — може, саме для того нас сюди й привело.
Хто це їх сюди привів? — здивувався Сонні. Цариця-муха? Але питати він ні про що не став, просто потішився, що батько знову розвеселився.
Сонні ще ніколи не бачив залізничного переїзду. Поїзди він любив. Дідусь увесь час водив його до музею залізниці у Йорку. Він казав, що у дитинстві теж любив поїзди.
Сонні думав, що вони перейдуть колії, але Домінік всівся просто посередині, між двох білих воріт, і став скручувати цигарку. Сонні непевно завмер поруч із ним. Навіть семирічному хлопцеві здавалося, що сидіти посеред дороги, особливо там, де її перетинають залізничі колії — це не дуже добра ідея, але, з іншого боку, ноги його вже не несли.
Колії були втоплені у дерев'яні бруски, і батько поплескав біля себе:
— Сідай, розслабся, — він закурив самокрутку, відкопав у задній кишені пакетик геть розплавлених шоколадок у фіолетовій обгортці і приголомшено у них втупився. — Ти ба, бузкові.
Сонні сів, обнадіяний шоколадом. Дерев'яні бруски були не надто гарячі. Він бачив, як далеко тягнуться колії в обидва боки.
— Скажи, круто? — сказав Домінік. — Як урок з перспективи. Ти знаєш, що таке перспектива?
Цього Сонні не знав.
— Якщо предмет знаходиться далі, його треба малювати меншим. Люди, карочє, багато тисячоліть не могли цього зрозуміти.
Сонні ногою торкнувся металевої колії і зойкнув, така гаряча вона була.
— Та, чувак, сонце, — протягнув Домінік. — Сонце пече. Стоп, а ти ж теж сонце, нє?
Батько вже говорив не цілими реченнями, а уривками думок.
— Це ж не збіг, правда? Є багато гарних імен — Ра, Аполлон, — але ж ми назвали тебе Сонцем. Нашим Сонечком.
— Тепер я Філіп, — нагадав йому Сонні.
Він увесь вимазався у розплавленому шоколаді, що дратувало «вовчицю», але зараз йому так хотілося спати, що й байдуже. Він почав засинати, прихилившись до худого вертлявого батькового тіла.
— А паралельні лінії, як от колії, десь сходяться.
Сон манив, як солодкі мрії. Плутані Домінікові слова про сонцепоклонників, перспективу й мухомори приємно танули.
Він прокинувся від калатання дзвонів і яскравого світла й побачив, як білі ворота поволі закриваються, перекриваючи дорогу. Вони що, у пастці? Нарешті ворота з шумом закрилися.
— Bay, — сказав Домінік, — буде круто, ти не пожалкуєш.
Сонні почав підозрювати, що таки пожалкує, і спробував встати, але Домінік його стримав:
— Ти мені повір, Філ, таке треба бачити. Чувак, диви, їде! Бачиш потяг? Бачиш? Очам, бля, не вірю.
Домінік рвучко встав і сіпнув Сонні вгору.
Маленький об’єкт був далеко — потяг із Кінґс-Кросс до Норвіча о 15:30, як потім напишуть у протоколі, — але він щомиті збільшувався, перспектива мінялася з кожною секундою.
— Ти стій, стій! — прикрикнув Домінік, мовби Сонні його пес. — Та що з тобою таке? Ти що, не хочеш цього відчути? Буде так круто! Ось! Шмяк!
Ну, звісно, не зовсім «шмяк» — «шмяк» сказав би Авґуст, а не чоловік, у якого врізається експрес.
*
— Здається, це тут, — сказав Тедді.
Берті на задньому сидінні сьорбнула рештки соку з пакетика і з цікавістю роззирнулася.
До одного з піщаникових стовпів арки був прикріплений знак «Маєток Джордан», а під ним — «Приватна власність». Цікаво, це чиєсь ім’я? — задумався Тедді. Ще кілька років тому він вирішив би, що Джордан — це прізвище. Під час війни він знав (не в біблійному сенсі) таку собі Неллі Джордан з жіночого допоміжного загону, проте зараз так називають дітей. Он у класі Берті був Джордан (хлопчик). Крім традиційної зграйки Ганн і Емм, у класі були ще Шафран і Верба (дівчата), і Дарма (бліде кістляве дитя, стать якого Тедді встановити не зумів). У класі Сонні одну дівчинку звали Білка. Принаймні Білку ніяк не скоротиш — Ненсі цим переймалася, коли вони вибирали ім’я для Віоли.
— Як ти думаєш, її називатимуть «Ві»? Сподіваюся, ні.
З плином років Тедді час від часу згадував Білку. Цікаво, вона змінила ім’я — чи десь у дорослому світі тепер була вчителька, юристка чи домогосподарка, яка відгукувалася на ім’я «Білка»?
Хоча, враховуючи, що то була за школа, Білка навряд чи обрала якусь із цих професій. «Вальдорфська педагогіка» — це, як казала Віола, «освіта, зосереджена на дитині», на відміну від самої Віоли, якій до дітей було геть байдуже. Проте тепер вона раптом збунтувалася і погодилася з Вілльє, що бідоласі Сонні треба піти до місцевої платної приватної школи. Мало того, що вона сама вмила руки, то ще й відірвала хлопця від сестри. Тедді міг уявити, як йому боліло би, якби його у вразливому семирічному віці відірвали від Урсули й Памели. А що було б, якби Вілльє передумали й вирішили забрати ще й Берті? Віола їм дозволила б?
— Сонні буде краще у батьків Домініка, — пояснювала Віола. — Врешті, він спадкоємець Вілльє, а Дом помирився з родиною. Він знову живе в них і працює над своїми полотнами. — Тедді часто забував, що Домінік митець, може, бо той був такий нездара. — Крім того, мусиш визнати, що Сонні піде на користь, якщо батько знову буде в його житті.
І так далі, і таке інше — коли вона бралася пояснювати, чому вирішила покинути свою дитину, їй не було спину. Тедді підозрював, що в основі лежали гроші і її жага заробити.
Звісно, спершу йшлося про «кілька тижнів» на канікулах — Тедді не знав, що обговорюють і якийсь триваліший план. Тепер виглядало на те, що Сонні лишиться у Вілльє («Що, назавжди?» — налякано спитала Берті).
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Руїни бога», після закриття браузера.