Читати книгу - "Спокута"

Консьєрж, Степан Іванович, відчергувавши ніч, перед ранком відчув, що голова вже не може мислити настільки, щоб розгадати ще один кросворд, почав куняти носом. Щойно він зручніше вмостився на стільці, щоб хоча б трохи подрімати, як помітив якусь стареньку бабцю в хустці. Вона не була схожою на жодну мешканку під’їзду, до того ж Степан Іванович не пам’ятав, щоб ця літня жінка приїздила до когось у гості. Його сон ніби вітром здуло, коли він розпізнав у згорбленій жінці Катерину Максимівну.

– Так, так, це я, – посміхнулася вона.

– Катерино Максимівно, – здивувався старий, бо звик бачити цю жінку завжди охайно одягненою та надзвичайно елегантною. – Здається, не Різдво, щоб рядженими вбиратися?

– Так потрібно, мій любий, – сказала Катерина й подала йому ключі від квартири. – Передасте їх новим мешканцям. Добре?

– Я чув, що ви продали квартиру. Виходить, уже з’їжджаєте?

– Так.

– А речі? Ще не вивозили?

– А що голому збиратися? Хіба що поясом підперезатися, – гірко посміхнулася Катря й поклала на стіл перед Степаном Івановичем стодоларову купюру. – Це вам.

– І що мені треба зробити?

– Нікому не зізнаватися, що бачили мене в цьому вбранні.

– А якщо серйозно?

– Не говоріть, будь ласка, нікому, хто б не був, що я передала ключі й виїхала, принаймні, одну добу. Домовились?

– Звичайно, – посміхнувся консьєрж, поглядаючи на гроші. – Але це дуже дорога плата за таку послугу. Зазвичай мені за мовчання дають не більше десяти гривень.

– Тоді нехай вони будуть вам на добру згадку про мене, бо я назавжди залишаю це місто.

– Ви добра жінка. Мені вас буде не вистачати.

– Мені вас теж, любий Степане Івановичу. Запам’ятайте: мовчати, ніби води в рот набрали, цілу добу, – сказала Катерина, подарувавши старому люб’язну посмішку на прощання, і тихо вислизнула з під’їзду.

Старому перехотілося спати. Щось було загадкове й незрозуміле в раптовому рішенні Катерини Максимівни продати квартиру. Звичайно, можна було припустити, що її зрадив цей ментяра, що поїхав відпочивати з білою лахудрою Ларисою, але він знав, що ті були коханцями давно, ще до знайомства того мента з Катериною Максимівною. Знав і мовчав, бо за кожен візит до Лариси той залишав йому на столі п’ять гривень. Усі, хто хотів щось приховати, давали десять, а цей чоловік був, напевно, жадібним. Степан Іванович тяжко зітхнув, бо його й до цього мучила совість перед цією жінкою з приємною посмішкою. Але така вже була в нього робота: бачити все й мовчати, коли платять. А зараз, коли Катерина Максимівна дала йому за мовчання таку суму, старий став почувати себе дуже незручно й почав роздумувати, як спокутувати свою вину перед нею. Думав і нічого не міг путнього придумати, бо та вже покинула своє помешкання. Тоді консьєрж, щоб заспокоїти совість, вирішив нікому не розповідати про від’їзд жінки не одну добу, а дві, навіть якщо його будуть підсмажувати на вогні.

Далі старий намагався розгадати іншу загадку. Чому біля їхнього під’їзду стільки днів та ночей стоїть чорний «БМВ». Одного разу він бачив, як з «мешканцями» цієї автівки розмовляла Катерина Максимівна. І хоча Степан Іванович, який прочитав безліч детективних романів, жодного разу не міг до останньої сторінки здогадатися про справжнього вбивцю, зробив висновок, що маскарад цій жінці потрібний був, щоб вийти з будинку непоміченою людьми з «БМВ».

Степан Іванович самовдоволено посміхнувся своїй здогадливості й ще раз намацав у кишені новеньку купюру, аби впевнитися, що це був не сон. У цей час він помітив, як біля під’їзду зупинилася така сама автівка. «Ще одна додалася, – подумав він. – Нехай чатують хоч десять авто, а Катерини Максимівни вже й слід охолов. Я знаю про це, а ви, бовдури, – ні».

З автівки вийшов чоловік з лейкопластиром на лобі, у білій футболці та джинсах і непевною ходою підійшов до нього.

– Добридень, – привітався чоловік. – Мені потрібно знати, в якій квартирі мешкає Катерина Максимівна.

– Я не можу надати таку інформацію, якщо мешканка будинку не назвала своєї адреси.

– Розумієте, мені необхідно її бачити, – наполегливо сказав чоловік.

– Нічим не можу вам допомогти, – байдуже відповів Степан Іванович.

– Я вам заплачу за інформацію, – сказав незнайомець і поклав на стіл п’ятдесят гривень.

Степан Іванович замислився. Катерині Максимівні він дав обіцянку не говорити нікому про її від’їзд, а про те, де вона мешкала, розмови не було. До того ж квартира була вже порожньою, а на столі звабливо лежала новенька купюра. Консьєрж зітхнув, забрав гроші й назвав номер квартири.

– Штовхаєте мене на злочин, – задля пристойності пробубонів він, але незнайомець його вже не чув, бо підіймався сходами, тримаючись за бильця.

Через деякий час чоловік знову стояв біля консьєржа.

– Там нікого немає, і ви це знали, – сказав, важко дихаючи. – Скільки вам ще заплатити, щоб ви допомогли мені якнайшвидше знайти Катерину Максимівну?

– Можете забрати свої гроші, – Степан Іванович мляво дістав з кишені купюру й поклав на стіл. – Бо я нічого вам про неї не скажу.

– Чому?

– Бо Катерина Максимівна – золота жінка, а ви понаїжджали на своїх «БМВ» і не даєте їй спокою. Я терплячий, але якщо зараз не вийдете геть, викличу міліцію! – сказав Степан Іванович і сам здивувався своїй сміливості.