Читати книгу - "Дожити до весни"

Снігу щодень прибувало, а душа поволеньки скресала й заспокоювалася. Анабель постійно знаходила заняття, які дарували маленькі радощі й умиротворення. Із пластикової пляшки з-під мінералки змайструвала годівничку для птахів – вирізала збоку віконце, насипала на дно соняшникового насіння, улюбленого харчу синичок. Повісила ту прозору пет-хатинку на яблуні перед вікном – хотілося бачити, як прилітатимуть пташки. Колись прочитала, що з кожних десяти синичок узимку виживають лиш одна-дві, інші гинуть від голоду та холоду, якщо їх, звісно ж, не підгодовувати. Ось така пташина плата за любов до рідної землі. А ще згадала, як Адам годував цих жовтопузиків у парку – просто з долоні, як вони довірливо вмощувалися йому на плече та дзвінко цінькали про щось у вуха. У місті пташки не такі полохливі, звиклі до людей. Тут, вочевидь, не вдасться поспілкуватися з ними так близько. Але спробувати можна. Чому б і ні?

Спочатку з верхівки крони до нижньої гілки ніби дві жовті цитринки скотилися, обережно зазирнули до пластикової посудини, хутко вскочили до неї і розпочали соняшникову трапезу. Потім прицінькала зграйка із семи чи восьми особин, вишнурувалася в рухливу чергу – від пурхання туди-сюди з гілки осипався сніг.

Анабель під час кожного годування виходила у двір, ставала біля самісінького дерева – пташки хутко призвичаїлися, уже не втікали, мабуть, визнали її за свою. Якось зоставила годівничку порожньою, натомість простягнула долоню з насінням. Голодні синички покружляли над головою, здивовано позаглядали до хатинки, а тоді одна за одною просто на льоту стали хапати чорні насінини. Коли третього дня одна з пташин довірливо опустилася на долоню, Анабель відчула той самий лоскіт у грудях – наче ще один кришталик льоду розтанув.

Мабуть, пташиний телеграф розповсюдив новину лісом, бо слідом за синичками взялося прилітати й інше птаство, навіть усюдисущі та нахабнуваті «українські папуги» – сороки. Вони зчиняли такий скрекіт, що його аж до села чути було, іноді наслідували чиїсь голоси, навіть гарчати пробували. Вдавалося це їм дуже кумедно. Мабуть, отак скрекотухи намагалися проголосити себе господинями двору та відлякати синичок від годівниці, хоч самі, головаті та хвостаті, однаково пролізти в неї не могли. Віддавала їм рештки своєї їжі та дивувалася з їхньої винахідливості.

Сьомого дня потому, як випав сніг, з’явився вовк. Під час лижної вилазки Анабель побачила його сліди метрів за п’ятдесят від обійстя. Спочатку подумала, що то чийсь пес прибігав із села та кружляв навколо хутора. Коли ж придивилася до єдиного акуратного рівного ланцюжка на снігу, зрозуміла – вовк. Лише він ступає так: праву задню ногу ставить у слід від лівої передньої, а ліву задню – у відбиток правої передньої, пальці притискає до ступні, а не розчепірює, як собака, кігті спрямовані досередини ланцюжка. Сліди глибокі, але ще не затверділі на морозі. Що він тут міг шукати? Біля хати немає не те що хліва з худобою, а й клітки з кроликами, тож поживитися нічим. Лука колись казав, що первісна пам’ять часто приводить вагітну вовчицю народжувати на те місце, де вона сама народилися. Але ж не тільки вовчиці мають первісну пам’ять. Що як цей самітник – той самий Равлик, вовкособ, який з’явився на світ біля хутора і провів разом з Анабель один із перших своїх днів життя? От і згадалося на старість, от і тягне його сюди.

Наступного ранку вгледіла сліди вже на подвір’ї. Вовк сидів неподалік хати, за яблунею з годівницею для пташок. Сидів і, вочевидь, дивився на вікно. Чомусь була переконана, що це справді той старий бідолаха, надибаний восени біля озера, він же й Равлик – одне іншому не заважає. Цікаво, чому вовк став ізгоєм – зграя вигнала чи він сам її покинув? Хто їх збагне, ті вовчі закони? Тут із людськими б розібратися. Та хай там як, одному звірові вижити важко, особливо старому й особливо взимку. Чомусь дуже захотілося, щоб цей самітник дожив до весни. І щоб тієї миті, коли на озері спалахне човен (її човен!), сидів на березі та проводжав його поглядом. Якщо вовк – це справді дух одвічної стихії, то кращого свідка її самотнього відходу в засвіти й не знайти.

Опівдні Анабель прихопила наплічника й подалася на лижах до колишньої колгоспної ферми, що її викупив Омелян Сорочук, брат її однокласника Демка. Демко колись, ще у класі восьмому, упадав за нею, й Омелян, старший від нього на три роки, про це знав. Ба більше, якось навіть спробував звести Демка з його неприступною пасією. Це було у травні. Хлопці прийшли на звітний шкільний концерт з оберемком ясмину, який заповнив ароматом усю залу сільського будинку культури. Чомусь одразу після виступу Анабель вручити його брати Сорочуки посоромилися, зачекали на неї біля дверей. Маленький веснянкуватий Демко мовчки тицьнув їй букета (мабуть, це була братова ідея) і спалахнув як маків цвіт, а незграбний бугайкуватий Омелян, який за останній рік витягнувся, мов тичка, тож не вміщався довгими руками в короткі рукави піджака, запропонував піднести скрипку та провести скрипальку до хутора. Анабель сказала, що в чужі руки скрипку не дає, дорогу додому сама знає, а ясмин у них на хуторі також цвіте. Залицяння братів Сорочуків закінчилася нічим. Демко згодом перекинув свою закоханість на іншу однокласницю, Риту Савицьку, з якою вони побралися зразу після школи й тепер у Львові виховують двох онуків. Цікаво, чи згадав Омелян про це, коли побачив Анабель у селі? Хоча навіщо йому, солідному та безбідному чоловікові, геть не схожому на колишнього довготелесого парубійка, про це пам’ятати?

Під час розпаду колгоспу Омелян був бригадиром, мав доступ до купівлі-продажу де-юре колективної, а де-факто вже начебто нічийної власності, тож спритно приватизував добротний, порівняно нещодавно змурований корівник і став одним із перших у районі фермерів. Фермерство – справа не з легких, миттєвих шалених прибутків не дає, а клопотів вимагає великих. Бо ж бидло