Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вдосвіта у домі було вже повно людей. Усі мешканці Мулатоса — чоловіки, жінки, діти — знялися з місця, щоб побачити мене. Це була моя перша зустріч з юрбою, яка в наступні дні скрізь супроводила мене. Люди принесли кишенькові ліхтарики. Коли інспектор і майже всі його супутники зрушили мене з місця, здалося, ніби вони зривають спалену сонцем шкіру. А вони сперечалися за мене.
Було жарко. Я задихався серед безлічі людей, чиї обличчя виказували готовність захистити мене. Коли ми вийшли на дорогу, моє лице освітили численні ліхтарики. Вони засліпили мене, я тільки чув гомін юрби й уривчасті накази поліцейського інспектора, Я не знав, коли ми дістанемось куди-небудь. З тієї хвилини, як впав з есмінця, я тільки те й робив, що рухався в невідомому напрямку. І цього разу продовжував путь, не здогадуючись, куди саме, навіть не уявляючи, що збираються робити зі мною ці дбайливі, сердечні люди.
Розповідь про факіраДорога від того місця, де мене знайшли, до селища Мулатос довга й важка. Мене поклали в гамак, прив’язаний до двох довгих палиць. По двоє чоловіків з кожного кінця при світлі ліхтариків несли мене вузькою звивистою дорогою. Хоча процесія рухалася просто неба, від нагрітих ліхтариків було жарко, наче в приміщенні.
Мулатос — рибальське селище, там немає телеграфу. Найближче містечко Сан-Хуан-де-Ураба, куди двічі на тиждень літають авієтки з Монтерії. Діставшись до селища, я подумав, що ми вже кудись прийшли. Сподівався одержати звістку про сім’ю. Але Мулатос стоїть на півдорозі.
Мене помістили в одному з домів, і все селище стало в чергу, щоб подивитися на мене. Я пригадав факіра, якого за два роки перед тим бачив у Боготі за п’ятдесят сентаво. Треба було простояти багато годин у довгій черзі, щоб уздріти факіра. За чверть години черга просувалася на півметра. Зайшовши до помешкання, де у скляному саркофазі лежав факір, ти вже нікого не хотів бачити. Хотілося швидше вийти звідти, щоб розім’яти ноги й подихати свіжим повітрям.
ЄДина різниця між мною та факіром полягала в тому, що той лежав у скляному саркофазі. Факір не їв дев’ять днів. Я не їв десять днів у морі і ще один день, який провів, лежачи в спальні одного з будинків Мулатоса. Перед моїми очима проходили людські обличчя. Нескінченний потік білих і чорних людських облич. Дихати не було чим. Проте я вже так оклигав, що в мене вистачило почуття гумору подумати, чи не продає хтось за дверима квитки охочим подивитися на моряка, котрий зазнав корабельної аварії.
В такому ж самому гамаку мене понесли з Мулатоса до Сан-Хуан-де-Ураба. Юрба, що супроводила мене, збільшилася. Тепер за мною йшли принаймні шістсот чоловіків. А ще жінки, діти, домашня худоба. Дехто їхав на ослах. Але більшість йшли пішки. Простували майже цілий день. Шістсот чоловіків по черзі несли мене на чолі цієї процесії, і я відчував, як потроху вбираюся в силу. Гадаю, що Мулатос того дня знелюднів. З самого ранку працював електричний двигунець, і радіоприймач наповнив селище музикою. Це скидалося на ярмарок. А я — окраса ярмарку — лежав, прикутий до ліжка, поки все селище проходило перед моїми очима. І ті ж люди не пустили мене далі самого, а супроводили до Сан-Хуан-де-Ураба, розтягнувшись довгим караваном на цьому важкому шляху.
В дорозі мене мучили голод і спрага. Шматочки содового печива, ковточки води давали сили, але водночас викликали спрагу й голод. Наша з’ява в Сан-Хуані нагадала мені народні свята. Всі жителі невеличкого мальовничого містечка, обвіяного морськими вітрами, вийшли назустріч процесії. Було вжито заходів, щоб убезпечити мене від ґаволовів. Поліції вдалося стримати юрбу, що скупчилася на вулицях, аби споглядати мене.
Таким був кінець моїх мандрів. Умберто Гомес, перший лікар, котрий уважно мене обстежив, повідомив важливу новину. Він не говорив про це, поки не скінчив огляду, бо хотів упевнитися, що я не зомлію від його повідомлення. Тоді поплескав мене по щоці і, приязно усміхнувшись, мовив:
— Авієтка зараз доставить вас до Картахени. Там на вас чекає ваша сім’я.
Розділ 14Мій героїзм полягав у тому, що я не хотів помирати
Ніколи б не подумав, що людина може перетворитися на героя лише тому, що десять днів пливла на плоту, потерпаючи від голоду й спраги. Але ж я не мав іншого виходу. Якби пліт був оснащений, з запасом питної води, галет, компасом і снастями для рибальства, я так само лишився б живий. Та є одна різниця: до мене не ставилися б, як до героя. Отже, в даному разі героїзм полягає тільки в тому, що я за десять днів не помер від голоду й холоду.
Мене запитують, що відчуває герой. Не знаю, що відповісти. Я, приміром, почуваюся так само, як і раніше. Я не змінився ні внутрішньо, ні зовні. Сонячні опіки вже не болять. Рана на коліні затяглася. Я той самий Луїс Алеханд-ро Веласко. От і все.
Змінилися люди. Друзі стали ще більшими друзями. Вороги, хоч не думаю, що вони в мене є, зробилися, мабуть, більшими ворогами. Впізнавши на вулиці, мене розглядають, мов дивну тварину. Тому я не ношу форми, очікуючи, коли люди забудуть, що я десять днів плив на плоту без їжі й питва.
Найперше, що відчуваєш, зробившись великим цабе, ніби людям вдень і вночі за будь-яких обставин подобається вислуховувати, як ти розповідаєш їм про самого себе. Я зрозумів це у картахенському госпіталі для військових моряків, де перед моєю палатою поставили вартового, щоб ніхто не міг заговорити зі мною. Через три дні я вже цілком одужав, але не міг вийти з госпіталю. Знав, що коли мене звідти випустять, доведеться переповідати всім свою історію: вартові казали мені, що з усієї країни поприїздили журналісти, щоб робити репортажі й фотографувати мене. Один з них, який мав довжелезні — сантиметрів з двадцять — вуса, зробив більше п’ятдесяти знімків, та йому заборонили ставити мені запитання.
Інший, сміливіший, переодягнувшись у лікаря, ошукав вартового і пройшов до моєї палати. Він здобув блискучу й заслужену
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86», після закриття браузера.