Читати книгу - "Безмірна залежність"

Мені вдавалося контролювати себе в ці дні. Весь тиждень я хотіла написати йому ввечері і просто побажати гарних снів, але всі шість днів він мене випереджав і телефонував першим. Це було дивне відчуття заспокоєння: знати, що все під контролем. І щоб його не втрачати, потрібно було просто не виявляти емоцій, не бути сентиментальною та вразливою.

Та все ж невелику слабкість я проявила. Була неділя, я дивилася виставу в театрі — балет «Кармен». Балет захопив мене, сповнив мою душу емоціями, бажанням любові, потребою поділитися почуттями з оточуючими. З Іллею.

«Не роби цього, не пиши йому, — зупиняла мене твереза думка, — але ж весь тиждень він писав і телефонував мені першим, можна один раз і проявити ініціативу, написати щось нейтральне».

Ось тільки нейтральне не вийшло:

«І все ж чудово, що ми зустрілися», — написала я Іллі в антракті.

Він не відповів і мовчав весь наступний день. Онлайн він не з'являвся. Може, був на роботі? І знову повернулося легке хвилювання, адже тепер саме моє повідомлення залишалося непрочитаним, а не його.

Коли у вівторок він написав черговий жарт, все, що було написано раніше, втратило свою актуальність. А до мене почали повертатися думки про зустріч. Чи побачимося ми колись? До чого все це, якщо немає майбутнього? Чому я повинна страждати і нервувати, якщо ми навіть ніколи не обіймемося, не посміхнемося одне одному, не поговоримо, не подивимося одне одному в вічі?

«Милий, п'ятниця вже минула. Ти визначився щодо нашої зустрічі? Навіть твій любовний гороскоп на листопад радить вирушити в подорож», — написала я жартівливо, але він мовчав весь день.

«Ілля знову зник. Я тримаюся. Начебто нормально переношу, але все ж мені важко. Розумію, що від мене нічого не залежить, що потрібно просто чекати, прийняти все як є. Але мені сумно. Як шкода, що я все це відчуваю. Я повинна знову боротися з собою, та ще й робити вигляд перед оточуючими, що все добре. Довго мені ще чекати? І все ж мені легше, ніж раніше. Все налагодиться, просто потрібен час. Гірше вже не буде. Я впораюсь. Але дивно: він писав і телефонував мені десять днів поспіль, а тепер просто зник. Сподіваюся, що скоро все вирішиться остаточно.

Вранці я прокинулася і побачила від Іллі найпрекрасніше у світі повідомлення:

«Я майже визначився, люба, як ти можеш в мені сумніватися? Можливо, ми дійсно надто стримуємо свої пориви, адже в справах любові без них не обійтися».

Невже Ілля насправді так вважав? Якщо так, то я була просто на сьомому небі від щастя. Йому сорок років, але ось він пише про пориви, він думає про нас і, можливо, навіть планує зустріч.

«Я впевнена, що ти приймеш правильне рішення», — відповіла я, намагаючись не тиснути на нього і не ставити конкретних запитань.

Але коли Ілля після обіду написав мені одне тільки слово «Звичайно», мені знову стало сумно. Захотілося закричати, накричати, сказати щось образливе, почати вимагати. Але чого чекати? Ніжності і романтики? Хіба я могла змусити Іллю робити те, чого він не хоче? Майже вісім місяців близького спілкування навчили мене, що Ілля не підкорятиметься нікому, він буде чинити так, як хоче. Ти сама його обрала, Поліно, не можеш забути його — терпи.

«Знову у нас з Іллею, як мені здається, все скінчилося. Вчора я написала йому: запитала, чи визначився він з датою нашої зустрічі. Прокинулася вранці і побачила від нього повідомлення, що потрібно жити поривами і так далі. Я написала йому, що вірю, що він прийме правильне рішення, на що він коротко відповів «Звичайно». Якось не дуже приємно. Я знову зробила все, що могла, мені стало легше. Хід за Іллею. Але я вже зрозуміла, що тепер він зникне знову, тому що йому нічого мені дати. Нехай буде щасливий. Все одно було чудово.

Я надіслала йому просто милий смайлик.

Те, що я не написала йому ніяких гнівних повідомлень, ще не свідчило, що я заспокоїлася. В душі почало зароджуватися розуміння того, що моя залежність повертається: я знову мрію про зустріч, чекаю повідомлень, Ілля знову стає реальним. Поділитися цим з близькими я не могла: було соромно, що я знову дозволила йому обплутати мене павутиною порожніх обіцянок і красивих слів. І я розуміла, що не зможу і надалі так спілкуватися, Іллю потрібно було додати в чорний список.

Я переконалася в цьому остаточно ввечері, коли Ілля також надіслав мені смайлик, точніше, картинку з будівлею вокзалу.

Не знаю, що на мене найшло, але я почала поводити себе неадекватно:

«О, милий, ти їдеш до мене? Я така щаслива! Тобі купити квитки на потяг з Києва до мого міста?»

Ілля вирішив трохи підіграти:

«Звичайно, бери і якнайшвидше!»

«На коли брати? О котрій прилітаєш?»

«Бери на ранок. Поспішай, я не можу більше чекати».

Я зателефонувала Іллі, але він не відповів.

«Милий, нам потрібно обговорити конкретну годину, я готова придбати квитки», — написала я, але Ілля більше не відповідав.

Я відчувала себе божевільною — реально готова була придбати ці квитки на поїзд і надіслати йому, аби він знав: для мене це серйозно. Впевнена, що Ілля розумів це, тому й мовчав. Ще одне його повідомлення, і відбувся б вибух. Через дві години я трохи прийшла до тями і знову написала йому:

«Не хвилюйся, Ілля, я жартувала. Я ж знаю, що ти не приїдеш. Хоча, якщо чесно, я втомилася від порожніх обіцянок».

Ілля продовжував мовчати, і я лягла спати.

Я не пам'ятаю, коли він мені відповів: наступного дня чи через день, але це була чергова порожня фраза: