Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

— А де?

— У моєму автомобілі.

— Це Ви телефонували директорці архіву, розпитували про мене? — не рухаючись із місця, поцікавилася я.

— Так.

Князевич знову посміхнувся, втупившись у мене своїм риб’ячим поглядом.

— А навіщо представилися працівником СБУ? — продовжувала я, намагаючись виграти трохи часу та пригадати хоч щось про те, як потрібно діяти у подібних ситуаціях.

— Довелося так представитися, — ввічливо відповів мені Князевич. — Ваша начальниця — така законослухняна пані! Слухала і відповідала, коли я про щось запитував. Відчувається вишкіл радянської епохи! Не те що Ви... Тисяча запитань в секунду.

Я гмикнула, але так і не зрушила з місця.

— То що, пройдімо до мого авто? — чоловік вдав, що не розчув мого запитання.

— Чого б це я мала сідати до Вашого автомобіля?

— Бо мова йде не про каву і побачення, а про Ваше життя, — чітко проговорив незнайомець.

Жарт, якщо це був жарт, затягнувся і ставав схожим на епізод з поганого американського трилера.

— Що Вам від мене треба? Поясніть нарешті, інакше розмови не буде, — проказала я Князевичу, намагаючись триматися впевнено.

— Можу Вам розповісти багато цікавого щодо останніх подій із Вашого життя.

— Чого Вам від мене треба? — запитала я вкотре.

— Не поводьтеся, як дівчинка! — почав дратуватися Юрій. — До того ж я не займу багато Вашого часу, — похитав він головою. — Зрештою, Вам вирішувати, чи будете Ви надалі у безпеці.

— А що зі мною може статися?

— Поки що нічого поганого не сталося... — єлейно посміхнувся Князевич. — Та якщо Ви будете й надалі робити те, що робите, можуть статися погані речі. Все, що Вам потрібно, — сісти до салону автомобіля і вислухати мене.

Я роззирнулася навколо: нікого, жодного свідка. В архіві працює так багато співробітників, але невже ніхто не побачить, як я сідаю у цю кляту машину? Десь по той бік будинку прогудів автомобіль, ще один... Мої ноги стали немов ватяні, і я ледве змусила себе зробити крок до «Ленд Ровера». Думки, одна за одну жахливіші, крутилися в голові.

Господи, куди я вляпалася? Що взагалі відбувається? Зрештою, якщо мене хотіли б викрасти чи вбити, то зробили б, напевне, це інакше...

Джип зірвався з місця і виїхав на дорогу. Проминули «Рейкарц», Вірменську площу. На пропускному пункті Князевич простягнув купюру, розплатився за проїзд. Це мене мало порадувало. За день цю будку минають сотні автівок, бажаючи скоротити шлях через Старе Місто. «Ленд Ровер» Князевича — лише одне з тих авто. Хто його запам’ятає? Та, можливо, нічого страшного не станеться і я просто «кіпішую»? За кілька хвилин ми були під валами старої фортеці. Навколо ні душі. «Ленд Ровер» заїхав просто у вузький засніжений тунель поміж валами і зупинився.

Я повернулася до Князевича і запитально глянула на нього, чекаючи пояснень.

— Ну от, Едіто, — проказав Юрій після хвилинного мовчання, — тепер поспілкуймося.

— Кажіть, чого Вам треба.

Він зітхнув.

— Ось такі ви, жінки, незрозумілі. То вам прелюдію подавай, то все й одразу. Але я почну без передмов...

Юрій на мить замовк, ніби збирався з думками.

— Вашими дослідженнями зацікавилися дуже поважні люди, Едіто, — нарешті почав він.

— Моїми дослідженнями?

Я знову відчула, як холонуть ноги і руки. Значить, Алла Матвіївна була права: справа таки в клятих тамплієрах!

— Ви ж розумієте, про що я кажу? — бліді риб’ячі очі запитально подивилися на мене.

— Відверто кажучи, не розумію, — похитала головою я.

— Про Ваші дослідження. Про перебування ордену тамплієрів на Поділлі, — наче першокласниці, пояснив мені Юрій. — Тепер зрозуміло? — усміхнувся він.

— Ви цікавитеся архівною пилюкою? — запитала я вдавано байдуже.

— Ні, тільки пилом століть, — знову усміхнувся Юрій. — А чого б і ні?! Тема цікава... тим більше, що її дослідниця — така вродлива жінка. — Він нахилився до мене так близько, що я відчула ментоловий запах жувальної гумки з його рота.

— Ви не схожі на маніяка, — відсуваючись на безпечну відстань, промовила я. — Не втручайтесь у мій особистий простір, будь ласка. Кажіть, чого Вам треба, і я піду.

— Ну, не так швидко, — Юрій перехилився і дістав із заднього сидіння великий пластиковий конверт. — Я вже говорив Вам, Едіто, що Ваші дослідження зацікавили дуже поважних людей... Я представляю інтереси...

— Приватних колекціонерів? Якоїсь спецслужби?

— Як Вам зручніше думати, так хай і буде... — примирливо сказав Юрій. — А тепер я спробую Вам усе пояснити.

Він знову замовк. Схоже, перед кожним реченням, сказаним уголос, він якусь мить збирався з думками.

— Кілька років тому, — почав він, — під час ревізії Ви знайшли в архівних сховищах контейнер із