Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Незабаром низовини фенів залишилися позаду. Ґрунт став сухіший, ліси змінили лани, й ми раз по раз проїжджали селища, зустрічали селян, які пасли свиней у дібровах, або гуртівників, що перегонили овець. Усі ці люди скидали шапки перед шерифом, а на мене поглядали з цікавістю — на мене, жінку, загорнуту в Едгарів плащ, яка їхала на одному з ним коні. Я занепокоїлась. Може, вони вважають, що я чергова жертва Едгара Армстронга? Чи не пересісти мені на мою рябу? А ще ці приховані, гріховні думки, про те, чи достатньо я вродлива, аби люди вважали мене гідною шерифової уваги? Від цих роздумів мене охопив ще більший сором. Я зіщулилася, сиділа, не в змозі підвести голови.

— Он уже Гронвуд, — почула я голос свого супутника, і в ньому звучала радісна гордість.

Тільки тепер я наважилася кинути погляд уперед. Воістину те, що люди казали про Гронвуд, не було перебільшенням. І хоча будівництву замку було ще далеко до завершення, відчувалося, що це буде щось грандіозне.

Будівлі Гронвуда височіли на невеликому пологому пагорбі — білі масивні стіни, круглі вежі, рови, довкіл яких уже виникло ціле селище. І скільки тут було людей! Забувши про все, я роззиралася навсібіч. Це був якийсь людський мурашник. Причому, всі без винятку були зайняті справою, всі працювали. Я бачила безліч чоловіків і жінок, які тягали каміння, пиляли дрова, котили діжки, носили річковий пісок. Повз нас проїздили вози, завантажені мішками з вапном, снували робітники. Я бачила стоси колод і обтесані кам’яні блоки, чула команди, вигуки. Клубочилася курява, пахло потом, деревиною, смолою. Все це скидалося на хаос, але якийсь упорядкований хаос, де кожен знав, що йому робити.

Ми проминули перший рів завширшки понад п’ять ярдів і завглибшки близько семи. За ним здіймався вал, утворений викопаною з рову землею. Далі ще один рів, за яким уже височіла стіна, з неї виступали круглі дозорні вежі. Я бачила, як робітники підіймають за допомогою блоків і лебідок на висоту стін поклажу з камінням і відшліфовані блоки, а нагорі муляри кладуть їх — шкребуть, гупають, пристукують кельмами. В повітках уздовж стін можна було бачити каменярів, які обробляли за допомогою різців і дерев’яних молотків майбутні плінтуси, капітелі колон, арок. Неподалік стояла кузня, з відчинених дверей якої відблискував вогонь і чувся дзвін ударів по ковадлу — це коваль готував для будівників нові знаряддя.

Коли ми проїхали крізь отвір у фортечній стіні та в’їхали у внутрішній двір, я з подивом зрозуміла, що Едгар має намір укрити його плитами, ніби підлогу в соборі — нечувана розкіш. А просто перед нами височіло громаддя головної замкової вежі-донжона. Напівприхована сіткою дерев’яних риштовань, вона все-таки справляла враження справжнього палацу: рівні кам’яні східці вели до високого ґанку, ідеальними були отвори вікон із овальним верхом, а ще вище виднілася відкрита галерея, на якій працювали каменярі, додаючи її підпорам вигляду здвоєних витончених колон. Едгар зупинив коня біля ґанку і легко зіскочив на землю. На його поклик у арці дверей з’явилася немолода міцна жінка.

— Агов, Трудо, де зараз леді Гіта?

Жінка, витираючи руки об фартух, пішла нам назустріч і сказала, що пані цілий день була в замку, а нещодавно поїхала кататися верхи.

— Гадаю вона невдовзі повернеться, — кивнув Едгар. — А поки, Трудо, прийми як слід нашу гостю. Міледі, певне, зрадіє зустрічі з нею.

Побачивши мій мокрий, забруднений болотом одяг, немолода жінка скрушно зацмокала язиком.

— Святі угодники! Що це з вами трапилося, красуне?

Не чекаючи на відповідь, вона потягла мене за собою, але нагорі я на мить зупинилася.

— Мілорде Едгаре, я ще так і не подякувала вам за свій порятунок. Бережи вас Господь. Відтепер я завжди згадуватиму вас у своїх молитвах.

Він легко вклонився. Швидше грайливо, аніж шанобливо. Але я не образилася. І знову мене обеззброїла посмішка шерифа. У ній була майже жіноча м’якість, якби мужність Едгара не проступала в рішучому підборідді, швидкому твердому погляді.

Я пішла за Трудою під округлу високу арку, цілком вкриту різьбленими архівольтами, як у храмі. Далебі, я сторопіла, вступаючи під неї. А зала, яку я побачила за дверима… Тут ще велися оздоблювальні роботи, пахло фарбою, працювали майстри, вирівнюючи стіни, робітники виносили сміття, прибирали слуги. Та зала вже була прекрасна. Я помітила, що на відміну від шестигранної споруди самого донжона, вона мала прямокутну форму завдяки паралельним стінам, які обрамляли її. У кожній із них один навпроти одного було встановлено каміни, гарно прикрашені колонами й виступами дашків над витяжками. Над головою розходилися вигнуті різьблені склепіння, але головною прикрасою зали було, звісно, величезне вікно, розташоване якраз навпроти входу. Воно було розділене на три частини колонами й засклене кольоровими шибками, як у соборі. І це було настільки чудово, особливо зараз, коли в променях призахідного сонця його сині, золотаві, пурпурні ромби й кола шибок, прихоплені візерунчастою рамою, горіли й виблискували, немов коштовності, кидаючи навколо строкаті різнокольорові відблиски.

То ось де мешкала моя подруга! Тут розкішно й весело, і чому я повинна думати, що Гіта тут нещасна? Але хіба диявол не спокушає нас мирськими благами, щоб ми забули про вищу цінність — про чистоту душі?

Труда запросила мене пройти в невеликі двері за виступом одного з камінів. І ми опинилися в трикутному приміщенні, утвореному виступом вежі та стіною, що відділяла його від зали. Тут, мабуть, була рукодільна, довкола стояли прядки, верстати для ткання. Декілька жінок працювали за ними, але за наказом Труди полишили роботу, принесли теплої води, яку налили у велику балію, та сухий одяг. Від стіни, за якою був камін, тягло теплом, але роздягатися при сторонніх мені було ніяково, і я наважилася на це, тільки коли мені принесли дерев’яну ширму, за якою змогла сховатися.

Жінки знову взялися до роботи, постукували їхні верстати, чулося перешіптування. Я з насолодою помилася та переодяглась у незнайомий, але чистий одяг — туніку з нефарбованого світлого полотна з вузькими рукавами, накинула на плечі й голову шерстяну