Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Минулого року разом з родиною Віра Миронівна перебралася в район. Дуже переживали, розстаючись з нею, учні, гуртківці і односельчани…
І раптом — німецька перекладачка!..
До села вже доходили чутки, що Віра Миронівна працює перекладачкою в районній комендатурі, але це сприймали, як злу вигадку. А тут з'явилася сама: приїхала з комендантом, убрана, як на свято. Фашист подає їй руку, допомагає зійти з фаетона, а вона йому улесливо всміхається!.. А підлабузник староста, підлий і нікчемний зрадник, величає її «панею Вірою».
Павло Демко мало не заплакав від образи, болю: їхня вчителька — фашистська прислужниця!
І ось він підійшов до Віри Миронівни, прострибав навколо неї на одній нозі і деренчливим голосом проспівав: «Тепер наша Варочка — німецька вівчарочка! Тепер наша Варочка — слуга пана Штарка!»
Перекладачка дивилася на Павла і тільки всміхалась:
— А, Павлуша! Я й не знала, що ти ще й співаєш так дотепно! Я не до кінця помітила твій талант…
Павло зупинився, ніби його громом вдарило. Ти, бач, яка, ще й глузує! А сама! Зрадниця, фашистська вівчарка! Не стямився, як схопив грудку і з силою пошпурив нею в перекладачку:
— На, одержуй!..
Павло ще хотів сказати люте, образливе, але не встиг, на його шиї лещатами зімкнулися чиїсь жилаві руки. Повернув голову, побачив кучера коменданта Штарка.
— Пусти!..
Павло крутонувся, звився вужем, дряпонув нігтями кучерову руку, але той, відпустивши горлянку, тут же заламав хлопцеві руки, прохрипів:
— У мене не вирвешся, я не таким, як ти, в'язи скручував! Іч, гаденя яке, на кого руку осмілився підняти!
Кучер боляче штурхонув кулаком Павла в спину, наказав:
— Іди, іди! І не крути, як той пацюк, головою. З моїх рук не випорснеш! А я бачу, — повернувся він до перекладачки, — що вони за вами слідом подалися, оцей і ще один розбійник! Думаю, щось тут є! І теж за ними! А воно, бач, груддям шпурляє!..
На подряпаному чолі у Віри Миронівни виступила кров. вона витерла її білою хусткою, сказала кучеру:
— Даниле, відпусти його, хай собі йде геть!..
Кучер сердито повів широкими плечима, заперечливо хитнув головою:
— Не відпущу! Знаю я цих бандитів! Сьогодні вас, завтра мене, а там і на пана коменданта руку здійме! Він оце по селу гасає,— кучер люто зиркнув на Павла, — а його душа в партизанах! У них в усіх одна думка — зробити капость новій владі. Їм нові порядки не до шмиги! Їм подавай більшовиків!
Кучер підвів хлопця до старостиних воріт, почав ще голосніше кричати, погрожувати лютою карою. На шум з будинку вийшов староста. Побачив на лиці перекладачки кров, зойкнув:
— Пані Віро, що з вами?!
Перекладачка промовчала, а кучер знову дав стусана Павлові, люто процідив крізь зуби:
— Оцей шибеник грудкою влучив! І вівчаркою назвав! Нема в селі ніякого порядку! Скоро партизани серед білого дня по вулицях будуть шастати.
Слідом за старостою на вулицю вийшов комендант Штарк.
— Що з вами, фрейлейн Віро? — стривожено запитав він. — У вас на обличчі кров?
— Маленька подряпинка, гер комендант!
Кучер підвів Павла до коменданта:
— Ось він, партизан, розбійник! Ударив пані! І його батько зарізяка!
Обличчя коменданта налилося кров'ю. Він запитав старосту:
— Ваш?
— Наш, пане комендант!
Комендант подумав, наказав:
— Арештувати! Відправити в жандармерію разом з усією родиною!
— Там ще один був, — втрутився в розмову кучер, — син Свирида Кавунця. Він на березі Прип'яті лишився. І його в жандармерію!
Староста полохливо закивав головою:
— Усіх візьмемо на цугундер! Тільки в Демчихи троє малих дітей! Одне ще й дибати не навчилося! Попросіть пані Віро, може, їх пан комендант помилує! Хай уже цьог придурка пустять в розход!
Комендант вислухав, нетерпляче тупнув ногою:
— І малих відвезти в жандармерію! Всіх! За непокору карати й нікого не милувати! Всі вони розбійники! Хто розповсюджує листівки ворожого змісту в навколишніх селах? Отакі, як оцей зірвиголова! Комсомолець?
Віра Миронівна заперечливо похитала головою:
— Ні, гер комендант, цей хлопчак мій колишній учень.
— Тим гірше для вас, фрейлейн Віро, — скривився Штарк, — ви його погано виховали, а тепер пожинаєте плоди своєї діяльності.
Староста, як шуліка, накинувся на Павла і спритно вирвав з його голови жмут волосся.
— Стерво погане! — просичав він. — Навіщо ти перекладачку вдарив? Га? Про матір подумав? Про своїх братів та сестер згадав? Гицель ти! Ідол поганий! Тепер спровадять вас усіх в жандармерію, а звідти в протитанковий рів! І на село тінь кинув! Набридло тобі жити — іди втопися! У Прип'яті місця вистачить! Ставай, ірод, на коліна, цілуй пану коменданту чоботи, проси прощення! Кому кажу?
Павло стояв, як очманілий. Від побоїв гуло в голові, боліла придавлена кучером шия. Але найбільший переляк був у нього від того лиха, яке він накликав на всю родину. І все через цю перекладачку, навіщо він зачепив її?..
Павло з ненавистю поглянув на Віру Миронівну, презирливо посміхнувся. Староста побіг у поліцію. Незабаром він повернувся з Тимофієм Шлапаком, віддав йому Павла, наказав:
— Посадиш в холодну! Потім забереш матір з дітьми і відвезеш в жандармерію.
Шлапак наставив гвинтівку на Павла.
— Іди, йди! — вишкірився він. — Іди, не огинайся! — І тут же, розмахнувшись, ударив Павла прикладом у худі, гострі плечі. Той не втримався на ногах, упав на дорогу. Від болю потьмарилося в очах. Тимофій штурхонув під бік чоботом — Вставай, гиддя, бо тут тобі й каюк буде!
Мотря Савчукова, що саме набирала воду з колодязя, побачила на землі розпластаного Павла, накинулася на поліцая:
— Навіщо ти над дитиною збиткуєшся? Чи в тебе й крихти совісті немає? Позаливають очі самогоном й лютують!..
Шлапак підбіг до Мотрі, штовхнув відро, що стояло на цямрині, в колодязь, гукнув:
— Мовчи, відьмо, бо зараз і тобі те буде! Йому тепер все одно — повезуть в жандармерію! То, може, й ти поїдеш з ним за компанію? Поки витягнеш з колодязя відро — подумай! Як захочеш — відвезу однією ходкою!
Жінка, мало не плачучи від безсилля, хутко прикрила хвіртку,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Зоряної кімнати», після закриття браузера.