Читати книгу - "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

Ми слухаємо це, нажахані і засоромлені, але й з неймовірним задоволенням, яке будиться на думку про дикий і фантастичний ґвалт, звершений над особою атлетичного, хоч і безвладного в ногах, молодика.

II

В сутінках, коли посуд після ранньої вечері вже вимито, Аделя сідає на ґанку з боку подвір'я, недалеко від Едзьового вікна. Два довгі, двічі зрізані ґанки, оббігають подвір'я, один на партері, другий на висоті першого поверху. У шпарах тих дерев'яних бальконів росте трава, а в одній щілині між балками вистрілює навіть маленька акація і високо хилитається над подвір'ям.

Крім Аделі, сидять де-не-де перед своїми дверима сусіди, звисаючи з крісел і з стільчиків, невиразно в'янучи у присмерку, сидять, повні денної втоми, мов зав'язані німі мішечки, які чекають, коли-то їх лагідно розв'яже присмерк.

Внизу подвір'я швидко просякає темрявою, хвиля за хвилею, але вгорі повітря не хоче зрікатися світла і світиться тим ясніше, чим більше внизу все звуглюється й жалобно чорніє — воно світиться ясне, дриготливе й миготливе, тьмарячись від невиразних кажанячих польотів.

Але внизу вже почалася швидка і тиха робота присмерку, там муравлиться від тих швидких, зажерливих мурашок, які розбирають, розносять на шматочки субстанцію речей, об'їдають її аж до білих кісток, до скелету і ребер, що маячливо фосфоризують на тому сумному побойовиську. Ті білі папери, шмаття на смітнику, ті неперетравлені пищалі світла найдовше зостаються в хробачливій темряві і не можуть закінчитися. Раз-по-раз здається, що присмерк уже поглинув їх, а потім вони знову ще є і світяться, щохвилини гублять їх повні вібрації й мурашок очі, але вже не можна відчути ріжницю між цими рештками речей і роїннями ока, яке власне тоді починає лихоманити, як уві сні, аж кожен сидить у власній аурі, мов у хмарі комарів, обтанцьований зоряним ройовиськом, пульсуючим мозком, маячливою анатомією галюцинації.

Тоді з дна подвір'я починають підніматися ті жилки повівів, які ще не впевнилися у своїй екзистенції і вже відмовляються від неї, перш ніж дійдуть до нашого обличчя, ті смуги свіжости, якими підбита зісподу, мов шовковою підшивкою, фалдиста літня ніч. І в той час як на небі запалюються миготливі і постійно здмухувані перші зорі, дуже повільно розділяється той душний вельон присмерку, який витканий з вирування і маячінь, і відкривається з зідханням літня ніч, глибока і повна у своїй глибині зоряного мулу і далекого райкання жаб.

Аделя без світла кладеться до ліжка, в зім'яту й зібгану з попередньої ночі постелю, і ледве вона приплющує повіки, як починається гонитва по всіх поверхах і всіх помешканнях будинку.

Тільки для невтаємничених літня ніч — то відпочинок і забуття. Тільки-но закінчуються чинності дня, і спрацьований мозок хотів би заснути й забутися, починається безладна крутанина, переплутаний, велетенський розгардіяш липневої ночі. Всі помешкання дому, всі кімнати і комори наповнюються гомоном, мандрівками, входами й виходами. У всіх вікнах стоять настільні лямпи з умбрами, навіть коридори — ясно освітлені, і двері відчиняються й зачиняються без устанку. Одна велика, безладна, напівіронічна розмова плететься й галузиться серед постійних непорозумінь через усі комори цього вулика. На поверсі не знають достеменно, про що йдеться тим з партеру, посилають посланців з ретельними інструкціями. Летять кур'єри крізь усі помешкання, сходами догори, сходами вниз, забувають по дорозі інструкцію, постійно відкликувані назад по нові веління. І завжди є щось на доповнення, завжди ще одна справа залишається не вияснена, і вся ця крутанина серед сміхів і жартів не доходить до розв'язку.

Тільки бічні кімнати, не втягнуті в цей великий балаган ночі, мають свій окремий час, відмірюваний цоканням годинників, монологами тиші, глибоким подихом сплячих. Там сплять мамки, розложисті і набубнявілі молоком, сплять, жарливо приссані до лона ночі, із щічками, що горять ув екстазі, а немовлята блукають по їхньому сні, з заплющеними повіками, ніжно мандрують, мов тваринки, що нюшкують по блакитній мапі жилок на білих рівнинах тих грудей, делікатно лазять, шукаючи сліпим личком теплого розпору, входу в той глибокий сон, аж знаходять чутливими вустами пипку сну, омріяну повню, повну солодкого забуття.

А ті, що в ліжках своїх схопили сон, уже його не пускають і боряться з ним, як з ангелом, котрий виривається, аж його знеможуть і придушать до постелі, і хроплять з ним навперемінку так, наче сваряться й нагадують один одному діяння своєї ненависти. А коли ті жалі і кислоти замовкнуть утихомирені, і вся ця гонитва розпорошується і губиться по кутках, покій за покоєм западають у тишу і в небуття — входить крамівник Леон навполапки по сходах, поволі входить з черевиками в руці і шукає в темряві ключем дзюрку в замку. Повертається, як і щоночі, з люпанарію, очі його набубнявіли кров'ю, його стрясає гикавка, а з розхилених вуст тягнеться ниточка слини.

В кімнаті пана Якова горить лямпа на столі, а він сам, згорблений над столом, пише листа до Хрістіяна Зайпля й Синів, механічні прядильні і ткальні, лист на багато сторінок довгий. На підлозі вже лежить довгий ряд списаних аркушів, але до кінця ще далеко. Щохвилини він зривається від стола і бігає довкола кімнати з руками в розвихреному волоссі, і коли він робить отакі кола, трапляється, що входить у перельоті на стіну, летить уздовж шпалер, мов великий невиразний комар, маячливо вдаряючи в арабески стінних узорів, і знову збігає на підлогу, продовжуючи свій надхненний довкільний біг.

Аделя глибоко спить, її вуста розхилені, обличчя видовжене й неприсутнє, але її спущені повіки — прозорі, і на їхньому тонкому пергамені ніч пише свій цирограф, напівтекст, напівобрази, повен креслень, поправок і карлючень.

Едзьо стоїть у своїй кімнаті напівоголений і вправляється гантелями. Він потребує багато сили, удвічі більше сили в руках, які заміняють йому безвладні ноги, і тому вправляється ревне, вправляється потаємне цілими ночами.

Аделя відпливає назад, за себе, в неприсутність, і не може крикнути, заволати, перешкодити тому, що Едзьо вилазить через вікно.

Едзьо вилазить на ґанок, не озброївшися милицями, і Аделя з жахом дивиться, чи ноги його втримають. Але Едзьо не намагається ходити.

Мов великий білий пес, він наближається четвероногими присядками, великими шурготливими скоками по задудонілих дошках ґанку, і ось він уже біля вікна Аделі. Як і щоночі, він з болісною ґримасою притискає своє бліде, тлусте обличчя до лискучої від місяця шиби і плаксиво, настирливо щось говорить, оповідає з плачем, що йому на ніч замикають кулі до шафи, і тепер він мусить бігати