Читати книгу - "Горить свіча"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
8
Наступного дня надвечір найповажніші мужі київські та єпископ зібралися у Володимирів град на боярську раду. У князівській гридниці давно не топилося, було холодно. Бояри сиділи за довгим столом похмурі, насуплені. Ні розмов, ні сміху. Глибока тривога, що межувала з відчаєм, заціпила всім вуста. Мовчки ждали воєводу Дмитра — що він скаже?
Та що він може сказати? Що б не сказав, від того становище Києва не поліпшиться. Татари оточили місто незмірною людською силою. Оточили, обсадили так щільно, що й миша не вишмигне з нього. Мабуть, готуються приступом брати. А чому б і ні? Адже мають десятикратну перевагу в людях!
Чи ж вистоїть Київ? Звичайно, він значно більший за Рязань, Володимир, Переяслав або Чернігів. І вали його вищі. Та очевидці, що пережили там облогу і чудом урятувалися, розповідають про неймовірну силу мунгалів. Вона значно переважає силу русичів. Стріли їхні летять далі, під ударами їхніх пороків падають найміцніші стіни й ворота, китатський вогонь палить усе, що може горіти, а Батиєві багатури, здається, не відають страху і пруть напролом супроти всіх, хто стає на їхньому шляху. Як же вистояти Києву?
Невеселі думки ятрять боярські серця, і страх крижаним холодом заповзає в них. Адже в кожного сім'я — жона, діти, онуки. Що з ними буде? Невже настає судний день? Невже всі погинуть?
Чомусь довго немає воєводи Дмитра. Де він? Для чого їх зібрав?
Пусткою і нежилим духом віє від давно покинутої людьми князівської гридниці, і від того ще важче стає на душі.
Воєвода Дмитро увійшов разом з синами та Добринею, сів на чільне місце, навпроти єпископа, де колись біля столу возсідали князі. Був, як і всі, стурбований. На обличчі залягла втома, а брови зійшлися одна до одної так туго, що між ними утворилася глибока зморшка.
— Бояри, ліпші мужі київські! — вимовив він похмуро, майже суворо. — Зібрав я вас ненадовго, щоб почути вашу думку, як нам бути, як краще захищати Київ від осоружних моаветян, і висловити свою… Але перед тим хочу сповістити, що Батий щойно знову прислав послів, щоб ми по добрій волі піддалися йому. Я й запізнився тому, що ті посли затримали мене. Вони передали мені ханового листа. Ось що пише нам Батий, послухайте! — Дмитро витягнув з-за пазухи згорток білого китатського шовку, розгорнув і почав читати: — “Я, каан, посол Царя Небесного, якому він, Цар Небесний, віддав владу над землею, щоб я підносив тих, хто підкоряється мені, і придушував тих, хто противиться, дивуюся тобі, Дмитре, воєводо киювський. Хоча ти бачиш, якщо не сліпий, яку велику силу привів я під Киюв, хоча я не раз уже пропонував тобі піддатися мені по добрій волі, без спротиву, ти, однак, чомусь не відповідаєш. Харманкібе, або Манкернак, як звуть підлеглі мені племена твій Киюв, безперечно, велике місто, і люду в ньому багато. Мабуть, це зробило тебе, воєводо, зарозумілим і чванливим. Але ж даремно ти нахваляєшся неприступністю Киюва! Я візьму його у визначений Вічним Небом час, бо немає на землі такої кріпості, якої я не взяв би зі своїми воїнами! Ось чому я востаннє наказую тобі вийти зі своїми людьми з міста, скласти зброю і підкоритися мені, щоб не проливати ні вашої, ні нашої крові. Якщо ти це зробиш, я подарую всім киянам життя, а тобі дам золоту пайцзу і червону тамгу — ознаки ханської влади над Киювом. Жду два дні — і хай злі духи не скаламутять твого розуму!”[90] Воєвода замовк і глянув на бояр.
— Що відповімо на цей підступний, оманливий лист?
Важка тиша зависла у гридниці. Бояри пальцями кошлатили бороди, переглядалися через стіл. Хто ж перший наважиться сказати слово?
— Може, й справді подумати та піти у підданство до Батия? — непевно прогув, знизуючи плечима, Домажир і поплямкав губами, мовби хотів виправдатися за свій блюзнірський намір здати місто. — Адже ж всі загинемо! Хіба не видно? Всі загинемо! Може, й справді подумати?..
Гридниця враз наповнилася гамором. Хтось крякнув, хтось зашаргав ногами. Але інші мовчали і погляди звернули на єпископа, що, згорбившись, сидів попереду, неподалік княжого столу. Він був сивий, високий і, здається, дрімав — така кволість відчувалася у всьому його вже неземному тілі. Та раптом несподівано для всіх він сильно стукнув своїм посохом по підлозі. Стукнув — і встав. Суворим поглядом обвів гридницю і принишклих бояр.
— Що я чую, бояри? Про що подумати? Про що подумати, боярине Домажире? Про здачу Києва? Про здачу наших святинь? Одна думка про це — святотатство! Вся Русь два літа мечами різалася до останнього подиху з поганими, а Київ, матір городів руських, виходить, здати без бою? — Голос його загримів, як трубний клич, і дивно було всім, що з такого утлого, немічного тіла раптом вирвалася така сила. — Свята церква християнська закликає вас, бояри, грудьми стати на захист древнього Києва і всієї землі нашої! Військо мунгальське не безмежне, і кожен загиблий Батиїв воїн — то зменшення тієї антихристової сили! І десь колись дійдуть ці гоги та магоги до останньої межі, яку не зможуть через свою слабість переступити, і покотяться назад, аки злі духи перед хресним знаменням! Священний обов'язок кожного, хто може тримати меча в руках, не думати про смерть, не думати про рани та про долю ближніх своїх, а мужньо битися з нехристами — і благодать Божа зійде на вас! Якщо треба буде, то вся братія наша — від причетника до архідиякона — стане на вали з хрестом і мечем, а я один молитимусь у святій Софії за всіх — живих і убієнних! Амінь!
Домажир сопів і совався на лаві, почервонілий, мов варений рак. Іншому не змовчав би, але єпископові…
— Архіпастире! Та я що… Та я нічого… Та я і в думці не мав… — забубонів він, не піднімаючи очей. — Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Горить свіча», після закриття браузера.