Читати книгу - "Погоня за вівцею"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мені здалося, ніби за мною стежать, але я не звертав на це уваги. Таке буває, коли сидиш сам-один у просторій кімнаті.
Я почав думати про клітини тіла. Як казала дружина, все на цьому світі врешті-решт відходить у минуле і зникає. Зникаю і я. Я помацав долонею обличчя. У цілковитій темряві воно не здавалося мені моїм. Скоріше це було чиєсь обличчя, що набрало форми мого. Ненадійною стала навіть пам’ять. Імена людей і назви речей — все розчинилось і потонуло в пітьмі.
Темряву струсонуло биття годинника: була половина дев’ятої. Снігопад припинився, але густі хмари все ще вкривали небо. Навколо панував непроглядний морок. Я довго сидів, угрузнувши в диван, і нервово гриз ніготь великого пальця. Навіть власну долоню я ледве бачив. Гасову грубку я погасив, і в кімнаті похолоднішало. Закутавшись у вовняну ковдру, я втупив очі в темну порожнечу. Здавалося, ніби, скорчившись, сиджу на дні глибокого колодязя.
Час спливав, як вода. Частинки темряви вимальовували на моїй сітківці дивовижні візерунки, які невдовзі безгучно розсипались, поступаючись місцем іншим. У застиглому, мов ртуть, просторі ворушилася тільки пітьма.
Я перестав думати і віддався плинові часу. Час поніс мене із собою. Щоразу нова темрява малювала нові візерунки.
Годинник вибив дев’яту. Коли останній удар поволі розтанув у темряві, на мить запала тиша.
— Ну, то що? Поговоримо? — спитав Пацюк.
— Гаразд, — погодився я.
11. Мешканці темряви
— Гаразд, — погодився я.
— Я прийшов на годину раніше, ніж було домовлено, — сказав Пацюк винувато.
— Та нічого. Як бачиш, я вже давно нудьгую.
Пацюк тихо засміявся. Він був у мене за плечима. Здавалось, ніби ми сиділи спинами один до одного.
— Схоже, ніби старі добрі часи вернулися… — сказав Пацюк.
— Ти згоден, що нам вдається поговорити по щирості лише тоді, коли в нас багато вільного часу? — сказав я.
— Мабуть, що так.
І Пацюк усміхнувся. Я збагнув це відразу, хоча сидів спиною до нього. Взагалі я багато чого відчував за найлегшим рухом повітря або тоном розмови. Адже ми колись дружили. Так давно, що важко й пригадати.
— Але ж хтось казав таке: «З ким час марнуєш — з тим по-справжньому товаришуєш», — мовив Пацюк.
— Здається, це твої слова.
— Як завжди, інтуїція тебе не підвела… Ти правий.
Я зітхнув.
— Та от в цій історії вона страшно схибила. Просто жити не хочеться! Дарма що ви всі разом мені стільки підказок давали…
— Тепер уже нічого не вдієш. Ти і так з усім добре справився.
Я мовчав. І був певен, що Пацюк знов уважно розглядає свої руки.
— О, я завдав тобі багато клопоту! — сказав він. — Мені справді дуже незручно! Однак іншого виходу в мене не було. Бо, крім тебе, я не міг нікому довіритися. Про це я тобі і в листах уже писав, правда?
— От саме про це я й хочу від тебе почути. Бо я чогось тут як слід не розумію…
— Звичайно, — мовив Пацюк. — Звичайно, я тобі розкажу. Але спочатку випиймо пива.
Я підвівся з дивана, щоб принести пива, але Пацюк мене затримав.
— Я сам принесу, — сказав він. — Як-не-як, це мій дім…
Прислухаючись до того, як Пацюк звично-впевненими кроками проходить до кухні і набирає з холодильника одну за одною банки пива, я по черзі то заплющував, то розплющував очі. Темрява при заплющених і темрява при розплющених очах трохи відрізнялися кольором.
Пацюк вернувся з кухні й поставив на стіл кілька банок пива. Я намацав одну, потягнув за кільце на кришці й випив з неї половину.
— Коли нічого не видно, пиво — наче й не пиво, — сказав я.
— Вибач, але буде краще, якщо поговоримо в темряві…
Якийсь час ми ковтали пиво мовчки.
— Так от, — сказав Пацюк і відкашлявся. Я поставив порожню банку з-під пива на стіл і, все ще закутавшись у ковдру, уважно чекав початку розповіді. Однак його не було. У темряві я тільки чув, як, за старою звичкою, Пацюк перехиляє з боку на бік банку, щоб перевірити, скільки пива в ній ще залишилося.
— Так от, — ще раз повторив Пацюк й, одним духом випивши рештки пива, стукнув порожньою банкою об стільницю. — Почнемо з того, чому взагалі я тут оселився. Гаразд?
Я не відповів. Пересвідчившись, що я не маю бажання відповідати, він вів далі:
— Мій батько відкупив цю садибу п’ятдесят третього. Мені тоді було п’ять років. Я так і досі не розумію, навіщо йому знадобився будинок у такій глушині. Мабуть, за безцінь придбав під час розпродажу власності американської армії. Як сам бачиш, дорога сюди поганенька. Влітку ще сяк-так, а от коли сніг випаде, людині тут нічого робити. Американці, видно, збиралися побудувати тут радіолокаційну базу абощо і навіть почали прокладати дорогу, але кінець кінцем підрахували витрати і від свого наміру відмовилися. Місто внизу — убоге і про добудову дороги й думати не можна. Бо навіщо вона здалася б, навіть якби була готова? От тому про цей край люди забули.
— А хіба Професор Вівця не хотів повернутися?
— Професор Вівця вже давно живе у своїх спогадах. І нікуди не хоче повертатися.
— Можливо, що так… — погодився я.
— Ще пий! — наполягав Пацюк.
— Мені досить, — відповів я. Гасову грубку я погасив, а тому холод, здавалось, проникав до самих кісток. Пацюк відкрив наступну банку і пив сам.
— Батькові ця земля дуже припала до душі. Сам частково полагодив дорогу, відремонтував будинок. Гадаю, добряче витратився. Однак завдяки цьому, була б тільки автомашина, влітку тут можна нормально жити. Грубка, туалет, душ, телефон та аварійний електрогенератор — усе тут є. А от як тут жив Професор Вівця, гадки не маю.
Пацюк видав із себе незрозумілий звук — чи то відрижку, чи то зітхання.
— Від п’ятдесят п’ятого до шістдесят третього ми приїжджали сюди щоліта. Батьки, старша сестра, я і служанка. Як подумаю, то це був найкращий період мого життя. Як і тепер, місто брало пасовище в оренду, і влітку все плоскогір’я заповнювали вівці. Куди не глянеш — всюди паслися вівці! Як тільки згадаю про літо, перед очима виринають передусім вони.
Слухаючи Пацюка, я зовсім не розумів, що означає мати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Погоня за вівцею», після закриття браузера.