Читати книгу - "Яса. Том 1"

— Зате й не стоїть ніхто над головою. Немає ні осавула, ні хорунжого… Сам собі гетьман!

Сироватка помітив, що розмовляє вголос, замовк. Він часто розмовляв сам із собою. А ще — зі степом, із зорями, з жовтобрюхами. Навіть із сіроманцями. Він не боявся їх. Сіроманці та рисі часто приходили до куги, але не чіпали нічого. Й він не чіпав їх. Мабуть, вони відчували його безбоязність і силу й жодного разу не посягнули на козаче життя. Влітку вони зникали назовсім, взимку навідувалися часто. Вийде ранком Сироватка із землянки, а сніг довкола помережаний вовчими лапами і погаслі головешки люто розгребані. Майне понад болотом сіра тінь, Сироватка закладе у рота кілечком пальця, різоне свистом по осоках і очеретах… А наступної ночі спалить півжмені пороху й порозвішує вузлики по бур’янах довкола бурдюга. Кілька днів, доки порох не вивітриться, сіроманці обходять бурдюг стороною. Сироватка не боявся навіть того, що сидить у болоті. Це — Сироватчине болото, то, виходило, й дідько — його. Нечистий звик до Сироватки, а Сироватка до того, що той сидить у його болоті. Мокій ніколи його не бачив, але знав — він маленький, худенький, з гостренькою мордою й хитренькими очицями. Не злими, а таки хитренькими. Це не з тих чортиськ, з бугая завбільшки, з іклами й копитищами, що сидять у кручіях, в опарях, з яких і взимку димить пара, по плавнях та на лиманах. Серед чортів, як і серед худобини, є різні: той — громак, той — салотряс, а є й уземки — шевляги та патики. Правда, кілька разів і Сироватчин болотяний учиняв над ним жарти: якось поповодив у степу на одному місці, іншим припадком украв човна, але на більше не важився, бо Сироватка знав такі замовляння, що вдайся до них — самого дідька покорчило б. Але він до страшних заклять не вдавався про всяк випадок — краще жити в мирі навіть і з рогатим. Справжню дружбу Мокій водить з мишкою. Щоправда, це не така мишка, які бігають у хаті. З вигляду вона як ласка. Чорна смужка на спині, довга, вузька мордочка. Створіння чисте, делікатне й розумне. Вона поглядає на нього, неначе щось знає. А й знає. Він кладе їй крихти, сипле пшінце. Навіть у найлютіший голод. Уділяє від своїх припасів усім, кому може. І синицям, і мишці, й посмітюсі. Сироватка не любить тільки людей. Не те що не любить, а не довіряє їм. За вік так і не навчився розпізнавати, чого од кого можна сподіватися. Зобиджали вони його увесь вік: і в панському селі Драбинівці, і на рибальських гардах, і скрізь, куди тільки закидала доля. Найчастіше зобиджали багаті, а бідні не заступалися. Може, що самі слабосилі? Й несе він на людей оскаргу, й не кортить йому бачити їх, впускати будь — кого у власну душу. А хочеться доторкнутися душею до неба, до звізд. До оцього куща лозового. До в’язовника, на якому двоє гніздечок. Як стане Мокієві геть сумно, як скруха зіжмакає серце, наче порожній капшук, прихилиться він до куща, і той пригорне його. Сього ніхто не побачить і через те не позаздрить.

Сироватка вріс у ці лози, у цей степ, у ці ковили й очерети, пропах ними наскрізь, був їхньою часткою, а вони його. Він любив степ. Своєю безбережністю, безмірністю степ навівав думки про волю, а неволі зазнав стільки, що не міг розвіяти навіть по цих просторах. Спочатку ніс свою самотність як покуту й як погорду: погину — хто пожаліє, ви там укупі, а я сам; а далі оббувся, обзвичаївся й не мислив себе поза цією могилою та бурдюгом. Одвик од людей, од їхньої мови, навіть трохи губився в гурті, не знав, де стати, яке сказати слово.

Його серце не налилося од самоти ні холодністю, ні ненавистю. Й не тому, що знав про життя більше, ніж інші, а через те, що жадав від нього дуже мало й ніколи не збирався відняти бодай якусь мізерію в інших. Тут, у степу, звик обходитися найменшою малістю, і якщо доля посилала на якусь крихту більше, дякував, але на ще одну крихту не посягав. Десь там, на Січі, братчики п’ють оковиту й навіть нагріте заморське вино з перцем й смалять турецькі тютюни, ну й на здоров’я їм. Приїде на Січ — і він теж перехилить келишок — другий (і дай Боже, аби ще й на дурницю) й полежить на печі на кухарській половині — погріє намерзлі в степу кості. Може, про життя Сироватка знав навіть менше, ніж інші січові товариші. А от про степ — більше. Знав, як викочується з м’яких ковил сонце в жаданні освітити всіх однаково (і не його вина, що одним під його промінням тепло, іншим — холодно), знав, як розтікається по степу холодний вітер і теж не однаково дошкуляє всім. Бог відміряв і тепло, й холод на всіх людей, він гадав, що вони й користатимуть тим рівно, але серед людей виявилося чимало надто спритних, а то й підступних, і обдурили Бога. Нехай він з ними й розбирається сам, а Сироватка перед ним увесь на видноті. Як перед Сироваткою степ. От про степ Сироватка знав дуже багато. Бачив він і люті бурі, коли руда піщуга застилала увесь виднокіл, коли вітер виривав з корінням ковилу й типчак, бачив снігові бурани, які запаковували степ, аж олені не могли пробити в ньому стежки, бачив, як гризе з голоду синю кригу вовк і як підкрадається до білих куріпок червона лисиця. Одного разу голодна лисиця напала на орла, й той злетів з нею в повітря. І довго над Мокієвою головою вихрив червоно — бурий клубок, а тоді червоне одірвалося од бурого й довго падало в білий сніг. Умів він і сам непомітно підкрастися до звіра, умів виплести з кінського волосу сильце, що його не порве й дрохва, з одного погляду визначає — свіжі перепелині яйця чи насидки, він забирає те, що, вважає, належить йому, але зайвого не чіпає і намагається не ставати на путі ні звіроті, ні птахам, ні потаємним силам. І бачить він, як прокльовується із землі тюльпан, як зацвітають козельці й первоцвіт і як