Читати книгу - "Джури і підводний човен"

— То що тепер робитимемо? — запитав Чорторий.

— Як що… — буркнув Грицик. — Відв’яжемо їх, і нехай повертаються додому самі.

— Ми не повернемось, — відказав Івасик. — Відв’яжете — усе одно попливемо слідом.

— Та куди ж ти попливеш, горенько моє! — вдарив об поли Грицик. — Ну гаразд, перебирайтеся до нас, нема чого вам бовтатися, як горошинам у бичачому міхурі.

— Ні, — відмовився Івасик. — Ми переберемося, а ви відріжете мотузок. А Марко ж у нього стільки праці вклав!

— То правда, — подав голос Чорторий. — Слухай, Грицю, може, нехай цей човен і далі пливе з нами? Бо ми хоч і відстаємо через нього, проте не так, аби зовсім загубитися…

Грицик подумав і розвів руками.

— Ну що з вами вдієш? — сказав він. — Тільки ж дивіться, розшукувати вас посеред моря не будемо.

Оскільки галера за час розмови щезла з овиду, довелося підняти вітрила. Незабаром з’ясувалося, що Чорторий мав рацію: його чайка хоча й відставала, проте не настільки, аби від неї відв’язувати підводного човна.

Тим часом густа хмара закрила місяць, і одразу стемніло. Галера, яка й так ледь виднілася, зникла з очей.

— Щоб нам не розминутися з нею, — забідкався Кривопичко.

— Не бійся, — заспокоїв його Ротько. — Ще не було такого, щоб колись та не світало. А як розвидниться, ми знову її побачимо.

Незабаром крайнебо почало рожевіти, а потім вкрилося кучугурами рідких червонястих хмар. Невдовзі на самісінькому обрії козаки угледіли вже знайоме вітрило. Море зітхнуло й покрилося хвилями. Звідкілясь налетів вітерець і вітрила радо стрепенулися.

Ротько кинув весла і натомлено потягся.

— Лягайте, хлопці, та поспіть, — порадив він товариству. — Тепер човни самі попливуть, куди треба.

Козаки пливли цілий день. Сонце пекло щосили, проте дивна річ — ніхто не відчував спеки, бо від води тягло приємною прохолодою. Та й вітер був не такий, як на березі — колючий і сухий, а навпаки — вологий і м’який. А ще можна було час від часу перегнутися за облавок і бризнути на голову пригорщу води. Плавба здалася майже мандрівкою-раєм.

Давно козаки так не розкошували в неробстві. Лежи собі скільки хочеш і як хочеш. Можеш ноги виставити за облавок, можеш згорнутися вужиком і спати. А можна й баляндрасити про різні цікаві та веселі речі. От тільки кепсько, що води не можна напитися від пуза.

Тим часом сонце повільно скочувалося до заходу і на море знову налягла ніч. Позіхаючи, козаки заходилися вмощуватись, хто де вибрав. Проте спали вони недовго. Зненацька чийсь сполошений вигук підкинув їх на ноги.

— Що таке? — запитав Грицик. — Хто тут зчинив ґвалт?

— Це я, — почувся винуватий голос Кривопичка. — Ти б теж не втримався, якби воно бризнуло на тебе, а тоді ледь не буцнуло лобом…

— Хто буцнув?

— Та риби ж оці здоровецькі, хто ж іще. Які зверху плавають.

— Дельфіни, — підказав Ротько.

— Не знаю, як вони звуться, проте спросоння хто завгодно закричав би…

Потім знову почало сіріти, а вони все пливли. І все ж плавба добігала кінця. По обіді козаки відчули, що вітер пахне якось інакше — не солоною вільгістю, а ніби полином потягло від нього.

— Берег, чи що? — здогадався Кривопичко.

Так, це був берег. Спочатку на крайнебі ніби хтось провів чорну риску, а потім над ним піднялося щось схоже на хмари застиглої куряви. І зрештою, завиднілися скелясті береги.

Усі завмерли, вдивляючись у них. Ось вона, земля непереможної Порти! Ой, небагато людей підпливали до неї з власної волі…

По обіді турецький корабель почав брати ліворуч. А коли сонце торкнулося нижнім краєм води, береги з’явилися уже з обох боків. На них то тут, то там спалахували вогні.

— Синоп, — сказав Ротько. — Сюди повертаються всі турки, що плавають по Чорному морю.

— Скласти щогли, — звелів Грицик. — Далі підемо на веслах.

Веслярі неспішно загрібали воду. На небі знову з’явився місячний серпик. Він освітив тьмяним світлом галеру, на якій уже не було вітрил.

— Зараз турки мають зійти на берег, — сказав Ротько. — Спочатку сходить великий начальник, за ним менші, а тоді вже всі інші. А на галері залишається якась сотня і наглядачі.

— Це добре, — сказав Грицик. — Нам легше буде. Ану, Телесику, давай сюди свого човна!

ЗМІНА ВАРТОВИХ

Управитель Синопських земель Нізарбек над усе полюбляв після спечного дня поніжитися на своїй улюбленій яхті. Яхту цю він перекупив у одного відставного капудана-паші, а той, у свою чергу, захопив її під час пограбування Венеції.

От і сьогодні, коли сонце розпекло повітря так, що те вливалося в горлянки розплавленою смолою, Нізарбек велів осідлати білогрудого красеня і в супроводі пишного почету рушив з палацу до воріт, що відділяли місто від причалів.

Управитель погойдувався в зручному, глибокому сідлі і знічев’я розглядав схилені голови зустрічних. У животі управителя час від часу буркотіло, ніздрі намагалися вловити запах вишуканих страв та ласощів, що їх слуги щойно пронесли до яхти. Влітку Нізарбек намагався вдень їсти якомога менше, аби відчути справжню насолоду від вечері на свіжому чорноморському повітрі.

Над головою промайнула тінь від воріт, поштиво схилився старший охоронець, — і в Нізарбекове обличчя повіяло вільгістю.

Широка, вимощена тесаним камінням дорога вела до причалу для торговельних і військових суден. Зазвичай Нізарбек любив запрошувати на яхту їхніх капуданів, бо то були люди бувалі і розповідали вони про такі неймовірні речі, які не піддаються жодній уяві.

Проте сьогодні військовий причал був порожній. Нізарбек мигцем поглянув на нього і повернув праворуч, до невисоких берегових скель, між якими ховався від зайвих очей особистий причал управителя. А от і вона, його улюблениця, — вигиниста, крутобока, з дивними квітами на різьблених облавках і позолоченим погруддям Змія на носі, з затишною каютою, де так приємно лоскоче спітніле тіло прохолодний морський вітерець…

Носії підбігли до нього, аби допомогти зійти з коня і на ношах перенести свого повелителя на улюблену яхту. Проте дістатися до неї так і не вдалося, бо цієї миті до Нізарбека долетів голос старшого охоронця воріт:

— Повелителю, зі стін дають знати, що наближається якийсь корабель…

Помахом руки Нізарбек наказав зупинитися і зволив спрямувати погляд у морську далечінь. Охоронець не збрехав: невдовзі на обрії