Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

роман. Імовірним — хоч, очевидно, несвідомим — відправним поштовхом для Вайлда у створенні сюжету стала «Шагренева шкіра» Оноре де Бальзака. Коли Вайлдові зауважено на схожість двох романів, він відповів: «Пишучи, я зовсім не думав про Бальзака. Звісно, подібність річ прикра, але нічим не зарадиш. Не перероблятиму ж я свого роману через те, що якийсь недійшлий самовбивця отруював собі життя шматком ослячої шкіри. Треба зовсім не мати уяви, щоб не відчути, наскільки живіший, тонший, яскравіший і правдивіший мій роман».

Вайлд уміло створював легенди про себе й свою творчість. Він, наприклад, пустив чутку про своє знайомство з художником на ім'я Безіл Ворд. Мовляв, часто буваючи в майстерні цього художника, який малював портрет вродливого юнака, Вайлд розважав натурника своєю розмовою, що, звісна річ, було до вподоби й Вордові. По закінченні портрета Вайлд буцімто сказав: «Як шкода, що таке миле створіння мусить старішати!» На що художник, погодившись, додав: «Чудово було б, якби він назавжди залишився точнісінько таким, як зараз, а його портрет натомість старішав би і вкривався зморшками». І от нібито саме через це він і охрестив свого персонажа Безілом Голвордом.

Чимось спричинився до появи «Доріана» й ірландський романтик Чарльз Метюрін, знаний Вайлдові як з літератури, так і з родинних переказів — Вайлдова мати була троюрідною небогою цього письменника: знаменитий колись Метюрінів роман «Мелмот Блукач» (1820) — це соковито написана історія про угоду з дияволом заради продовженого життя. З народженням «Доріана» пов'язують також імена Йогана Вольфганга Ґете, Едгара По, Роберта Луїса Стівенсона та інших.

Зауважено й іншого характеру впливи — творів, де герої в пошуках винятковості чи слави безоглядно поринають у пристрасті й насолоди. Це, зокрема, романи «Вівіан Рей» (1826—27) Бенджаміна Дізраелі, «Панна де Монен» (1836) Теофіля Ґотьє, «Марій Епікуреєць» (1885) Вальтера Пейтера, «Навпаки» (1884) Ж.-К. Гюїсманса.

Герой цього останнього роману, молодий аристократ Дез-Есент, виснажений іпохондрією, переїздить з Парижа до свого маєтку у Фонтенеї і тут опоряджує собі дім «навпаки» — себто навпаки до загальноприйнятих, але в згоді з власними загострено естетськими смаками, відгородившись від усього остогидлого йому світу. Він кохається у химерних рослинах, де природа виявляє свої найнеприродніші примхи, в парфумах, вважаючи, що насолоди запаху з мистецького погляду рівноцінні насолодам слуху чи зору; він мав барильця напоїв різних видів, і розмаїті їхні суміші своєю гармонією нагадували йому поліфонічність оркестру… А читачеві Вайлда усе це нагадає ту книжку, що нею лорд Генрі «отруїв» Доріана. Адже цілу низку пасажів з XI розділу «Портрета Доріана Ґрея» мало не дослівно запозичено з Гюїсманса, хоч загалом твір Вайлда незрівнянно живіший і людяніший.

Верхи британського суспільства, добре знані Вайлдові, незле прислужилися йому і для комедійного жанру, де ту саму проблему двоїстості людського існування він висвітлює з належним гумором чи сатирою, коли герої співіснують зі своїми прихованими тінями (майже кожен з них має щось таке за плечима, з чим мусить критись) або ж легковажно збувають своє «безцінне» животтіння, абстраговане від духовно-етичних клопотів. Ці афористичні думки то іронічні, то виклично-подразливі, дошкульно-пекучі, а то й просто грайливі. Не раз ті самі думки в дещо зміненому варіанті звучать у різних творах Вайлда (слова лорда Генрі: «Єдиний засіб збутися спокуси — піддатись їй» — перефразовує лорд Дарлінгтон з комедії «Віяло леді Віндермір»: «Я можу протистояти всьому, крім спокуси»). Цей іскрометний афористичний розгул виносив на широколюдну аудиторію його епатажну мистецьку філософію і неабияк сприяв популярності Вайлдових комедій як наприкінці XIX століття, так і нині.

У своїх творах Вайлд піддав критиці чимало істотних аспектів суспільного життя Англії вікторіанської доби. Це й жага багатства, і корупція верхів, снобізм і лицемірство, святенництво пуританських ортодоксів, викривлене розуміння подружніх обов'язків, підступність у товариських взаєминах і блискавичне вивітрення джентльменськості при загрозі майновому стану чи просуванню в кар'єрі.

Подиву гідна, до речі, діалектика історії: Ірландія, завойована англійцями, помстилася переможцям у незвичний спосіб — дарувавши Англії цілу плеяду неперевершених сатириків — від Джонатана Свіфта через Річарда Шерідана до Оскара Вайлда та Бернарда Шоу! Між іншим, Шоу якось назвав Вайлда «Мерріон-скверським снобом», натякаючи на його занглійщеність. Ірландський письменник Вільям Батлер Єйтс, дещо з іншого боку знаючи Вайлда, так відреагував на ці слова: «Він не був ніяким снобом. Він був ірландцем; Англія ж для ірландця — це далека чужина. Для Вайлда англійські аристократи були чимось таким, як багдадські вельможі». Маємо тут ще один посутній нюанс у непростих стосунках двох країн і двох менталітетів…

Численні комічні алюзії та сатиричні пасажі в комедіях Вайлда не виключають і драматичних обставин, якими супроводжуються або й визначаються вчинки дійових осіб і які далеко не в усьому трансформуються в оптимістичні завершення. Це стосується і однієї з найкращих Вайлдових комедій — «Віяло леді Віндермір» (опублікованої 1893 p.).

Проте найвіртуознішою і найрозважальнішою з комедій Вайлда є знаменита комедія «Як важливо бути поважним», ця «несерйозна комедія про серйозних людей», як не зовсім серйозно висловився про неї автор. V цій комедії над усім горує парадоксальність, якою просякнута уся п'єса і в яку втягнуті актори й публіка. Недарма в цьому розкошуванні парадоксальних ситуацій літературознавці зауважили проблиски майбутніх постреалістичних стилів дадаїзму і сюрреалізму…

Величезної популярності серед читачів усіх поколінь зажили й Вайлдові казки — глибокі, метафоричні і зворушливі.

Творча спадщина Оскара Вайлда за своє понад сторічне існування знала періоди й пожвавлення суспільного інтересу, і певного спаду, безвідносного до її літературної вартості. В нашу добу, коли незмірно посилився контраст між досягненнями уречевленої цивілізації і відставанням духовної культури, загострилась, як ніколи, проблема злагодженого співіснування людини з технікою, природою і взагалі суспільством. За цих обставин об'єктивно зростає вагомість мистецтва, відповідальність його за встановлення та підтримання гармонійної рівноваги між двома крилами людського щастя — прекрасним і корисним (хоч і як важко мистецтву домогтись бодай символічної пріоритетності супроти споживацького верховладдя). Тож цілком природно, що у Вайлдові, ревному поборникові краси, ми бачимо свого союзника, коли обстоюємо цю гармонійну рівновагу. Одного разу Вайлд зауважив, що художня література колись може стати примиренцем двох націй-суперників. Коли люди стануть достатньо культурними, природно буде почути: «Ми не підемо воювати проти Франції, бо в неї чудова проза». Це напівжарт, але яке глибоке дно в ньому!

Давно відійшла в минуле епоха, що породила гіпертрофований Вайлдів естетизм, проте ця часова віддаль дає нам змогу спокійніше й об'єктивніше побачити глибинне і посутнє у цій незвичайній постаті.

«Англія 1890 року… Англія, чий дух огорнули імлисті завої лицемірства, процвітання й нікчемності… А її праведне святенництво,